*** 1 ***

Погода немов сказилась. Ще вчора світило яскраве зимове сонечко, а сніг мелодійно рипів під ногами. А сьогодні неможливо носа сунути із приміщення. Хурделиця просто валить з ніг. Крижані сніжинки нещадно жалять. Майже всі умови задля того, щоб сидіти вдома в теплі та пити какао.

Але я не можу дозволити собі таку розкіш. Сьогодні не можу.

— Трясця! — вигукнула я ледь втримавши рівновагу.

Із-за цієї клятої неочікуваної завірюхи мені довелося добиратися спочатку на метро, а тепер протоптувати собі шлях, через кучугури, пішки.

Все місто замело. Столицю майже паралізувало. Ні, ви не подумайте наші комунальники справжні професіонали. Вони завжди працюють чітко та ефективно, як і зараз. Але сьогоднішня хурделиця справжнісінька аномалія. По всіх інформаційних джерелах з самого ранку тільки це й обговорюють.

Нарешті скрізь завірюху я побачила будівлю суду. Працівники досить вправно намагалися очистити прохід до приміщення, але вони програвали негоді. 

Я промерзла до самісіньких кісток у своєму зимовому пальті. Тому опинившись у приміщені я зітхнула з величезним полегшенням. 

— Ну і жах твориться на дворі, — звернувся до мене приємний охоронець середнього віку.

— І не кажіть, пане, — відповіла я винувато посміхаючись, тому що струшувала весь налиплий на мене сніг. І вже дуже скоро він перетвориться у калюжу.

— Не переймайтесь через це, — чоловік махнув рукою на кучугур залишений мною. — Сьогодні у Надії Степанівни роботи трохи добавилось. — По-доброму засміявся він. — Я можу вам чимось допомогти? 

— Ні, дякую. Я до 404 кабінету. Всього доброго.

Чоловік мені підбадьорливо посміхнувся та побажав гарного дня. А я попрямувала до ліфта. У цій будові я була вже не вперше, і добре орієнтувалася тутешніми коридорами. Піднявшись на четвертий поверх впіймала себе на думці, що я сумніваюся та хвилююся. Хвилювання ще можна пояснити, а от сумніви - геть! Я прийняла остаточне рішення. Так буде краще. Всім. Маю на то надію. Давши собі внутрішні установи, з гордо піднятою головою, я попрямувала вперед.

Через годину я стояла на ґанку, все тієї ж будівлі, здивовано озираючись навкруги. То якесь диво. Непогода зчахла, ніби й не було жодної завірюхи. Про стихійне лихо нагадували лише величезні кучугури, і то їх вправно приводили до ладу, розчищаючи проїжджу частину та тротуарні доріжки. 

Сонечко виблискувало на пухнастому сніжному простирадлі. Морозець лагідно торкався оголених ділянок шкіри, тобто щічок та носика. Повітря насичене свіжістю, ароматами хвої та прянощів. Справжнісіньке диво.

А я стояла, немов зачарована, стискаючи у руці свідоцтво про розлучення. 

— От і все… Кінець чергового етапу мого життя.

Від роздумів мене відірвав настирливо дзвенячий телефон. Подивившись на екран я тяжко зітхнула. Ну я ж просила собі вихідні?!

— Слухаю тебе, Артем, щось надзвичайно термінове? — Не приховуючи свого обурення я відповіла на дзвінок начальника. — Може ти забувся, але у мене взагалі то вихідні! 

— І тобі добрий ранок, люба Аріно. Ну, що тебе вже можна привітати? — Проігнорувавши моє очевидне обурення незворушно відповів чоловік.

Я працювала в його успішній маркетинговій компанії артдиректоркою. Ми з Артемом були не тільки колегами, а ще й і добрими друзями. 

— Ти ж розумієш, що це не привід для вітань, — я не розділяла доброго настрою чоловіка.

— Для кого як, — з усмішкою та незрозумілими інтонаціями пробурмотіли на іншому кінці з'єднання.

— Що? 

— Нічого, не бери до голови, — відмахнувся він. — Мені дуже шкода тебе турбувати, але ти мені терміново потрібна в офісі.

— Але ж я вихідна…

— Я знаю, Аріна, і все розумію, — перебив мене директор. В його голосі простежувалися благаючі нотки. — Але без тебе ніяк.

Десь з хвилину я роздумувала. Я справді заслуговувала на відпочинок. Я стовідсотково перед святами закрила всі поточні проєкти, решта зачекає на новий робочий рік. Форс-мажору статися не може. Якщо ж навіть та, то зі мною б вже зв'язалася моя помічниця або заступниця. Але й Артем не смикав би мене без серйозної нагоди, тим паче у такий важкий для мене день. Закінчились вісім років шлюбу, то важко.

— Буду за годину, — я була занадто відповідальною людиною і не змогла придумати собі виправдання, щоб не відгукнутися на прохання керівника.

— Ти найліпша, чекатиму, — зрадів мій бос.