ПОЧАТОК

Людство не прийшло до ідеї пробивати простір раптово, як не приходить раптово жодна по-справжньому небезпечна думка, бо небезпечні думки на кожному етапі свого розвитку завжди здаються розумними, і саме це робить їх неминучими. Спершу це було лише прагнення скоротити відстань — не у філософському сенсі, а в практичному, бо навіть після освоєння Сонячної системи й створення сталих колоній у найближчих зоряних системах залишалася фундаментальна проблема — час. Швидкість світла перестала бути бар’єром у теорії задовго до того, як її навчилися обходити на практиці, і коли перші стабільні кротові нори були отримані в лабораторних умовах, це не викликало шоку, бо на той момент людство вже звикло до того, що неможливе просто потребує більше енергії.

Саме енергія стала ключем.

Не нова, не екзотична, не така, що порушує відомі закони, а та сама енергія, яка завжди була поруч, але ніколи не сприймалася як ресурс. Мільярди років Всесвіт втрачав енергію у вигляді тепла, випромінювання, мікроскопічних коливань, що не мали практичного значення для цивілізації, здатної черпати потужність із зір і керувати термоядерними реакціями. Ці втрати вважалися фоновими, неминучими, частиною природного перебігу речей, аж поки хтось не поставив просте питання: а що, як нічого не втрачається, а просто не використовується?

Відповідь виявилася не миттєвою, але очевидною.

Якщо енергія не зникає, значить, її можна зібрати.

Так з’явилися перші прототипи елементів концентрації енергії — пристроїв, здатних вловлювати й утримувати те, що раніше розсіювалося без сліду. На початковому етапі це виглядало як науковий експеримент з обмеженою практичною цінністю, бо кількість зібраної енергії була мізерною порівняно з потребами навіть одного міста, але сам принцип виявився масштабованим. Що більше таких елементів створювалося, то більше енергії вони збирали, і що довше вони працювали, то значнішим ставав накопичений запас.

За десятиліття стало ясно, що людство випадково знайшло спосіб використовувати сам Всесвіт як джерело живлення.

Це змінило все.

Коли енергія перестала бути обмеженням, зникло багато питань, які раніше вважалися фундаментальними. Перельоти між зорями перестали бути витратними, будівництво мегаструктур стало питанням часу, а не ресурсів, і навіть найсміливіші проєкти більше не здавалися утопією. Але разом із цим зникла й одна з головних причин для розвитку — необхідність. Людство досягло стану, у якому могло дозволити собі практично все, і саме в цю мить виникло нове питання, небезпечніше за всі попередні.

Навіщо рухатися далі?

Відповідь виявилася не у виживанні, не в розширенні, не в конкуренції, бо ці чинники на той момент були усунені або зведені до мінімуму. Відповідь виявилася в самій людині, у тій частині її природи, яка не зникає навіть тоді, коли зникають зовнішні стимули. Цікавість, прагнення зрозуміти, бажання побачити те, чого не бачив ніхто, — усе це не потребувало виправдання й не мало потреби у практичній меті.

І тоді людство звернулося до найдавнішої з усіх можливих загадок.

Чи має Всесвіт край?

Це питання існувало стільки ж, скільки саме усвідомлення Всесвіту, але довгий час залишалося філософським, бо не існувало способу його перевірити. Навіть із появою кротових нір і миттєвих переходів між віддаленими точками простору залишалася проблема: переміщення відбувалося всередині структури, але не дозволяло вийти за її межі. Це було схоже на рух поверхнею, яка може бути нескінченною або замкненою, але не дає змоги побачити, що розташоване за її кордоном.

Щоб відповісти на це питання, потрібне було не переміщення.

Потрібен був тиск.

Ідея виникла не одразу, але коли вона оформилася, то виглядала настільки логічною, що її важко було ігнорувати. Якщо простір можна розірвати, а час можна продавити, то теоретично існує точка, у якій структура перестає чинити опір, бо за нею немає нічого, що могло б опиратися. Саме ця точка й мала бути краєм — не географічним, не спостережуваним, а функціональною межею, за якою поняття простору й часу втрачають сенс.

Проблема полягала в тому, що ніхто не знав, як поводиться реальність поблизу такої межі.

Математичні моделі давали різні результати — від повної неможливості до нестабільних станів, у яких сама структура починала руйнуватися під дією зовнішнього тиску. Деякі теорії припускали, що спроба проникнення за межу призведе до схлопування локальної області, інші — що вона створить нову ділянку простору, не пов’язану з початковим Всесвітом. Були й радикальніші гіпотези, згідно з якими сама спроба взаємодії з межею може змінити умови існування всієї системи.

І саме це робило завдання цікавим.

Бо ризик перестав бути стримувальним чинником.

На той момент людство вже не боялося катастроф у звичному сенсі, бо навчилося їх локалізовувати, запобігати їм або переживати їх. Навіть найруйнівніші сценарії розглядалися як керовані процеси, і думка про те, що може існувати подія, яка виходить за межі контролю, сприймалася радше як виклик, ніж як загроза.

Проєкт “Інфініті” став логічним продовженням цієї логіки.

Це був не перший апарат, здатний пробивати структуру простору-часу, але перший, розрахований на граничне занурення. Якщо попередні місії обмежувалися переходами між точками, то “Інфініті” мав рухатися не до координати, а до межі, не зупиняючись доти, доки не буде досягнуто крайньої точки, хоч би якою вона виявилася.

Для цього потрібна була енергія, співмірна не з окремим процесом, а з самим станом Всесвіту в локальній області.

Тридцять років пішло на накопичення цієї енергії.

Тридцять років мільйони ЕКЕ по всій освоєній частині космосу збирали те, що раніше вважалося фоном, і передавали накопичене в єдину систему, поступово заповнюючи резервуари “Інфініті” до рівня, який раніше вважався недосяжним. Порівняння, що використовувалися в наукових звітах, перестали бути зрозумілими навіть фахівцям, бо йшлося про величини, які виходили за межі інтуїтивного сприйняття. Енергія, накопичена в апараті, перевищувала сумарну потужність усіх відомих вибухів, створених людством, настільки, що самі ці вибухи починали здаватися незначними.