Післямова

Перед тим, як відкрити двері до квартири, він, за звичкою, ментально прозондував оточення. Еманатів він не зустрічав уже другий тиждень поспіль. Після анігіляції фізичного втілення Асмодея енергетичним виплеском півроку тому, більшість паразитів в Україні почали тотальний вихід у свій духовний вимір. Без централізованого управління вони вже не могли опиратись навіть тим небагатьом витязям і волхвам, які залишились живими після штурму Темної Цитаделі. Правда, численним еманатам все ж вдалося направити своїх носіїв на територію російської орди, де духовний клімат дозволяв їм продовжувати зростати і розвиватись.

Тим часом звільнення людей в України тривало. Психіатри і психологи самі мало не здуріли від масових звернень до них за консультаціями. На звалища тисячами тонн вивозили телевізори. Вуличні музиканти, художники, танцівники стали як ніколи популярними. На Хрещатик, тепер вже постійно перекритий від автотранспорту, знову повернулись натовпи, захоплено аплодуючі артистам. За тиждень у книжкових магазинах була розкуплена вся українська література. На суспільну «сцену» усе сміливіше почали виходити молоді творці, філософи, науковці і педагоги…

Хоч війна і не закінчилась, та звільнені від еманатів українці об’єднались. За перші кілька днів усі – і бідні, і багаті – зібрали стільки коштів, що вже були придбані 80 винищувачів і 20 тактичних штурмовиків, 250 танків, 500 тисяч дронів-камікадзе. Це було не жебрання, а бізнес. Прозорий і чесний. Тому уся техніка вже нищила ворога на фронті.  

Де і знайшлись вітчизняні винахідники суперкостюмів для піхоти, тактичні і бойові характеристики яких були більше схожі на описи з фантастичних творів. Саме у цих «магічних» обладунках півмільйонна армія добре навчених бійців із зарплатою у триста тисяч гривень на кожного, викинула ординських зомбі з Донбасу, з Криму. Захисники відновили кордони України 1991 року. Знайшлись, щоправда, гарячі голови, які вимагали йти далі, звільняти світ від руснявої наволочі. Такі заклики не підтримувались, але і не замовчувались.

Орда захлиналась від істерично-переляканих погроз застосувати ядерну зброю. Китай мовчав уже півроку, перестав публікувати відео з власними досягненнями у галузі озброєння. Світ наполохано вимагав від українців згоди на перемовини з їхніми вбивцями і ґвалтівниками. МЗС України випустило коротку ноту: стосунки країни і її сусідів – внутрішня справа цих самих країн. Світ проковтнув.

На CNN вийшов ексклюзивний матеріал про засекречені розробки українськими науковцями спеціального направленого випромінювання, яке начисто блокує навіть найпримітивніші механічні з’єднання. За добу сюжет набрав 2,5 мільярди переглядів на Youtube. Надійшли дипломатичні пропозиції Британії, Ізраїлю, Південної Кореї і Японії у створенні єдиного військового союзу «Анклав Вільних».

Україна ставала сильною і могутньою, об’єднавши своїх вільних дітей.  

Але війна не закінчилась. Земне фізичне втілення одного з демонів було зруйноване – та у світі десь залишалось ще шість його «братів». Де вони? Як далі їх нищити? Де шукати нового кандидата на оволодіння Мечем? У більшості країн світу еманати не просто процвітали – тепер вони знали, що у Сил Світла є зброя для перемоги. Вони будуть готові до вирішальної битви. Еманати США, Росії, Китаю будуть намагатись задавити витязів України у зародку…

Закривши двері, Борис прислухався до звуків у під’їзді. Свою другу натуру вже не переробиш. Він звик воювати, звик боротись і бути постійно готовим до нападу. Таким він вже залишиться до кінця життя. Це його свідома жертва за те, щоб українці жили вільно і безпечно. Така ж, як жертва десятків тисяч хлопців і дівчат у цій страшній війні. Така ж, як і жертва одного сміливця… Він пройшов тяжкий шлях, на якому бачив мало щастя. Та останній віддих і всю свою пристрасну силу він поклав за те, щоб щасливими були інші.

Борис перетнув кімнату, підійшов до письмового столу, сів за нього і втупився у продовгуватий плаский ящик з темного, жилавого дерева.

З того енергетичного виплеску минуло півроку – і за цей час він жодного разу не відкривав цього ящика. Це була своєрідна данина пам’яті, повага і неймовірна вдячність загиблому другові. Борисові здавалось, що на Меч Арея не мають честі і права дивитись інші люди. Вже не говорячи про те, щоб хтось наважився взяти до рук це тяжке руків’я з білої кості.

Волхв докоряв собі за ці думки. Він розумів, що давня зброя має далі служити справі звільнення людства від рабства еманатів. Тепер Меч став не просто легендарною зброєю древнього бога. Його ще раз освятив своїм життям витязь, зробивши ще потужнішим. То як такий клинок можна ховати по «загашниках»?

«Прости мене, друже Іване. Ти віддав все за цю перемогу, хоч і не бажав її, і навіть до кінця не розумів усієї суті нашої боротьби. Тебе вбило твоє ж кохання, якого не заслуговувала та, кого ти кохав. Чи заслуговувала?»

На цьому місці Борис завжди полишав свої роздуми. Перед його очима стояв один і той же спогад, який навіки закарбувався у потоках Великого Джерела. Іван і Марина. Обійнявшись. Він, тепло їй посміхаючись, прошиває їхні тіла Мечем Арея, який змішує їхню кров і підсилює без того могутню Молитву Сонячного Світла…

Волхв рвучко встав з-за столу і пройшов на кухню. Відчинив настінну шафу, витягнув пляшку дешевого коньяку, відкрив і випив доброго ковтка прямо із горла.

«Чи думав я колись, як ми будемо жити після перемоги? Ніколи. Для нас перемога була недосяжна. За століття боротьби ми змирились з цим, почали, як японські самураї, цінувати не мету, а шлях, яким ідемо. І от перемога прийшла... Шлях пройдений… і після нього лише пустка і самотність. Світ не готовий до звільнення. Для чого потрібні тепер витязі? Кому розповідати про волхвів, демонів, еманатів, темні і світлі сили? Тепер ми станемо загрозою світобудови, заснованої на насильстві, ненависті і злі».

Борис ще відпив з пляшки. Гидка бурда потекла його жилами, несучи по ним живий вогонь. Стало трохи легше. Прихопивши з собою свою «амфору скорботи», колишній волхв повернувся до письмового столу. Годинами він сидів напроти ящика з Мечем Арея, розглядаючи химерні візерунки і малюнки давніх слов’ян на коробці, де зберігалась легендарна зброя…