Розділ останній А на чиєму боці воюєш ти?

-          Нам не потрібно великого війська. Лише група відбірних бійців. Вони організують атаку-оману – і будуть відходити, відтягуючи на себе охорону. Її не має бути багато, головні сили темних зараз на штурмі нашої Цитаделі. І це наш шанс. Ми проникнемо до лігва Асмодея – і ударимо там. Часу минуло небагато. Вороги не знають про те, що ми вже маємо Меча і не встигнуть перелаштуватись.

Мудрий Койот підійшов до нього першим. Незважаючи на те, що кругом кипів бій, архонти і прості носії накочувались хвиля за хвилею – старий шаман знайшов час привітати нового володаря Меча.

-          Неможливо осягнути шляхи Всесвіту. Інколи спасіння прийде звідки і не чекали. Я дуже радий, що у тебе вийшло, воїне. Тепер твій подальший Шлях буде ясним і зрозумілим. Меч і Велике Джерело дадуть силу і підтримають у тяжких випробуваннях. Одне з них тобі вже скоро доведеться пройти. Ворог з боєм захопив одного з волхвів. Одного з твоїх друзів.

Іван уже знав усе про ситуацію, що склалась. Розклад ворога був простим. Пастка розставлена майстерно. Була лише одна неув’язка у цьому ідеальному плані. Темні неправильно оцінили час. І тепер, коли Іван почув звістку про полонення Святослава, коли був обговорений план зухвалої і відчайдушної операції по ліквідації Асмодея, витязь рвався у бій. Надто довго сумніви і невизначеність терзали його. Шлях був зрозумілим. Ясними і прозорими були ризики. Залишилося лише поставити крапку в цій історії.

Виступили у момент, коли воїнство Світла відбило чергову атаку темних, вирвалось у контрнаступ, крушачи і змітаючи передові розбиті групи ворогів.

Їх було четверо. Волхв і два витязі. І він з Мечем.

Вилізли з каналізаційної шахти на одному з бокових перевулків у центрі міста.

Був осінній ясний вечір. У повітрі тихо колихались теплі запахи великого міста – чорнобривці, автомобільні вихлопи і випари дешевих закусочних. «Минуло два роки. А здається – два життя».

Для перехожих вони були частиною людського стада. Довгі літні брюки, легкі теніски, полотняні кросівки. Нічим не відрізнятись, не виділятись і не привертати увагу. Надто, що до цілі було рукою подати. Іван легко кивнув своїм подорожнім – вони розділились. Волхв і два витязі направились під вивіску «Кабаре «Принада», яка мерехтіла зазивними вогнями на всю вулицю.

Витязь посміхнувся – чудеса воюючої країни. Закриваються промислові гіганти, фабрики і заводи скорочують персонал, агрокомпанії терплять збитки. А борделі і наркопритони будуть у прибутку навіть у час ядерної війни. Навіть не так. У період ядерної війни у них будуть вдесятеро більші прибутки, ніж за будь-якої мирної стабільності. Бо людям завжди хочеться солоденького. Особливо в останні хвилини життя.

Вітрина кабаре «Принада» з тріском розкололась. Через неї прямо на асфальт вилетів здоровань у синьому костюмі-трійці. Почулись часті постріли – охоронці тут не гребували вогнепальною зброєю. Іван відчув поштовх повітря і збурення у енергетичних потоках – волхв ударив чималою потужністю. Все правильно. Повинно було скластись враження, що передові підрозділи Воїнів Світла реально хочуть захопити осередок ворогів. Все рішуче і серйозно.

Витязь неквапом перейшов дорогу, заглибився у сусідній перевулок. Все йшло за планом. Майже вся охорона «чорного ходу» кинулась на виручку колегам з парадного виходу. Залишилось лише двоє носіїв з еманатами середніх здібностей. Іван, прискорюючи ходу, накинув на себе духовний шал, зробив ментальний стрибок, зачерпнув силу у Меча… Соромитись застосовувати такі потуги проти слабаків не було часу – з ворогом треба було розібратись, поки не піднялась загальна тривога. Швидко і непомітно.

Еманати навіть не встигли злякатись, як перетворились на згустки темного туману. Іван швидко перетяг і засунув тіла носіїв у найближчий сміттєвий бак. Хвилин п’ять їх шукати будуть. А більше йому і не потрібно. «Язиків» йому брати ні до чого, дороговказ Меча точно веде його. Тепер – довгим коридором, поворот на право, у підвал, ще коридор, який упирається просто до ліфту…

Те, що у плані вже пішли збої, Іван відчув одразу, як спустився у підвал. На нього накотила і майже збила з ніг зла темна сила. Некроманти. Те, що атакований ними Центр був одним з енергетичних вузлів ворога, витязь знав. Але масштаби зібраної тут потужності вражали! Скільки ж треба було замучити тут живих людей, розбестити і знищити душ, щоб накопичити таке?! Скільки темних менталістів-некромантів працювало тут у підземних катівнях?! І головне – навіщо стільки сили?!

Витязь зупинився. Усе його коротке, але насичене подіями життя дало досвід – усі запитання без відповідей ведуть до катастрофи. А тут – океани темної сили, які ворог незрозуміло для чого зібрав у одному місці.

Він сконцентрувався – вийшло як ніколи легко. Потягнувся свідомістю до центру злої сили. Було гидко. Немов змушений через відразу копатись у вигрібній ямі…

Попри все Іван продовжував занурюватись у енергетичну тванюку, яку сотворили темні з людських пристрастей і страждань. Сягне конденсатора, зрозуміє структуру – можливо, відшукається і відповідь, навіщо ця вся громадина стягнута посеред величезного міста…

….Полум’яні очі… Криваво-червоні губи… Шепіт… «Йди до мене… Нарешті ти прийшов…» І сліпучий удар!

Іван висмикнув себе із трансу. Омана! Того не може бути! Вони не можуть знати про нього! Банальна пастка для будь-якого стороннього ока. Не було ж ні імен, нічого конкретного…

Але руки зрадливо трусились, серце поволі відновлювало ритм після сильного енергетичного враження. Що робити? Відступати не можна! Головна запорука успіху – швидкість і несподіванка…

А якщо дійсно знають?

Меч мовчав. Лиш сліпучою чіткою картою у свідомості світився шлях до Рожевої Кімнати, де засів ворог. Меч готувався до зіткнення – стягував пам’ять воїнів, які ним володіли, накопичував енергію з найближчих струмочків Великого Джерела. Йому не потрібно було розповідати, що робити – чудесна зброя звикла до постійної війни.