Розділ 4 Закінчення і початок шляху

Коли вони вибрались нагору, була вже пізня ніч.

Іван діставався «до» і «з» Цитаделі характерників лише на якісному і комфортному транспорті, тому мав досить приблизне розуміння відстані від поверхні до підземного укріплення. Виявилось – ця відстань чимала. До всього «променад» із безсилою Богданою по темним тунелям ускладнювався великою кількістю відгалужень та бокових коридорів. Чи це «обманки», чи маршрути до якихось інших центрів опору Воїнів Світла – з’ясовувати це у Івана не було жодного бажання. Довелося знову входити у стан духовного шалу, витрачати і без того куці залишки сил, щоб знайти вихід по еманаціям людей, які пересувались тунелями. Як наслідок – під зоряне нічне небо вивалилось два майже безсилих тіла. Якби архонти почали переслідування втікачів, на поверхні вони взяли б їх голими руками.

Лиш через добру годину Іван зміг зібрати свою волю, підняти все ще слабку Богдану, і почати свій шлях через ліс. Він брів першою-ліпшою стежкою, не вибираючи напрямку, навмання, навіть ні на що не сподіваючись. Йшов, щоб забратись подалі від Твердині, яка із грізної фортеці характерників перетворилась на їх величезний склеп.

Та схоже, що Всесвіт зглянувся на нещасних втікачів – коли ранкове сонце відірвалось від горизонту, вони вийшли до широкого шосе. І тут Іван не став з’ясовувати, куди веде цей шлях. Перепочивши у кущах біля дороги з півгодини, витязь, визначивши за сонцем північно-західний напрямок, побрів у той бік разом зі своєю дорогоцінною ношею на руках.

Лісу по обочинах дороги, здавалось, не було кінця. І це було на краще. У разі небезпеки простіше сховатись, ніж рятуватись втечею у широких південних степах.

Що робити далі? Після того, як перша небезпека трохи віддалилась у перспективі, це запитання невідривно переслідувало Івана. Зупиняти попутні автомобілі? А якщо частину темних сил відправлять на пошуки можливих втікачів? Тупо було б так бездарно попастись. І витязь, як щойно чув на межі свого слуху шум двигунів, ховався у кущах.

Богдана, незважаючи на всі маніпуляції Івана, вперто відмовлялась повертатись до свідомості. Її серце билось хоч і ледве чутно, але рівно, без зривів. Психоемоційне зондування показало, що мозок волхвині знаходиться у стані перманентного спокою, але на заклики до активності не реагує зовсім. Підживити ж виснажену дівчину енергетично Іван не мав жодної можливості – і так ледве вистачало сил, щоб рухатись вперед. А тим часом саме від цього руху могли залежати їхні життя. Тому Іван вчергове робив коханій посильний ментальний масаж, гладив і легко натискав енергетичні точки на тілі, тяжко зітхав – і далі ніс Богдану своїм виснажливим шляхом.

Сонце хилилось до горизонту, коли їм знову пощастило. Хоча виснажений і втомлений Іван навіть не одразу повірив в удачу. Минаючи один з поворотів лісової дороги, вони натрапили на місце відпочинку для туристів. Раніше, до війни, такі острівці цивілізації були популярними і поширеними. Хоч на них безсовісно відмивали гроші чинуші усіх рівнів, та це було хоч щось корисне і дійсно важливе для людей.

Вкінець виснажений Іван з Богданою на руках навіть минув кілька зайвих метрів, перш ніж зорієнтувався, що справа від нього знаходиться затишна галявина, облаштована для відпочинку. Та і тоді, коли він звернув з дороги, минув високу дерев’яну огорожу і поплентався до найближчого столика з лавками, у його душі не сіпнувся жоден промінчик вдячності чи радості.

Він поклав Богдану на стіл, зняв полотняну сорочку, підмостив під голову дівчини – і його покинули залишки сил. Так зроблені зі сталі і граніту воїни втрачають свідомість після того, як виконають поставлене завдання. Він сидів просто на землі біля столу, згорбившись, і чи то спав, чи то занурився у якийсь особливий туман, коли тіло у свідомості, однак нічого не бачить і ні на що не реагує. Скільки часу так минуло, він не знав.

У тлінне буття його повернув інстинкт самозбереження. До них наближався гуркіт мотору. Мимоволі Іван визначив – щось велике і важке. Було ще далеко і вдосталь часу, щоб підняти Богдану і добігти з нею до лісу. Допомогла б і темна ніч, у якій світло зір і місяця закривали такі вигідні тепер хмари. Та ці всі шанси на порятунок були марними. Іван не міг не те що встати, а навіть поворухнути рукою чи ногою. У нього не було душевних сил хвилюватись чи боятись. Спокійно чи, скоріше байдуже, він спостерігав, як із темряви вигулькнув величезний темний силует, у голові якого горіли два яскраві вогні фар. Механічне чудовисько звернуло з дороги, полоснуло променями по темному полотну лісу, проїхало аж до самого входу в огорожі – і зупинилось. «Автобус». Іван фіксував факти і ситуацію просто, як автомат, не роблячи жодних висновків. «Можливо, трошки більше поморочаться у присутності небажаних свідків. Хоча це не врятує».

У кабіні водія яскраво спалахнуло світло – літній чоловік, схилившись над кермом, перебирав якісь папірці у руках, розтикував їх по панелі приладів. «Він один. Пасажирів немає». Та чи врятує це у тому стані, в якому зараз був Іван? Про це витязь також не мав сил думати.

Водій погасив світло у кабіні. Клацнули, відчиняючись, двері. У повній темряві затанцював промінчик світла – чоловік увімкнув ліхтарика. Світлий стовпчик бігав галявиною, проминув, не зачепивши, ноги Івана – і уперся у мальовничий зруб у глибині. Криниця!!!

Вперше за дуже довгий час Івана пронизало яскраве й осяжне для психіки дике відчуття. Спрага!! Він хотів пити так, як ще не хотів жодного разу у житті. Власне, на це життя йому у той момент було абсолютно наплювати – аби дали бодай кілька ковтків життєдайної вологи. Теплої, смердючої, брудної! Будь-якої! Аби води!

Мабуть у ньому все ж знайшлись сили подати якісь ознаки своєї присутності. Можливо, він стогнав, можливо плакав чи брудно лаявся. Світло зметнулось по горизонталі, уперлось прямо у свідомість Івана. Йому було байдуже, жодного страху загибелі. Лише десь на межі свідомого бився слабким пульсом острах за Богдану.

Коло світла стрімко збільшувалось – і раптом опустилось у землю. У світлому трикутнику, який утворився внизу, до нього схилився вже немолодий, сивий чоловік. На перший погляд, у його великих карих очах танцювала сама ніч. Обличчя було трохи бліде, трикутне, риси обличчя тонкі, вуста міцно стиснуті. Іван зібрав усі сили, щоб якнайдорожче продати своє і Богданине життя.