ЧАСТИНА 3 Відвіковічна війна Розділ 1 Нові випробування для Воїна Світла

Іван неначе знову повернувся на перший етап своєї підготовки, у перші дні, коли оволодівав духовним шалом. І лише той шлях, який вже був пройдений, не давав йому здаватись на наступному етапі. Хоч здаватись було б уже потрібно.

-   Давай ще раз з тобою пройдемось теоретичними основами. Принцип формування світлого меча такий самий, як і під час переходу до духовного шалу – концентруєш у собі позитивні переживання і даєш їм вихід. Потім зусиллям волі змушуєш себе відчути легке тепло у лівій, а потім – у правій руці. Залишаєш тепло у одній з рук, і намагаєшся подумки перевести його у образ замкненого відрізка світла. Не поспішай. Нумо, ще раз спробуємо.

Та і нова спроба Івана не принесла результату, чим лише додала роздратування Борису, який продовжив далі навчати молодого витязя. Правда, цього разу вже з детальними описами теорії, практичними демонстраціями.

У волхва виходило дійсно ефектно. Знаходячись у духовному шалі, Іван бачив, як з руки Бориса, практично без зусиль, виникала смуга сліпуче-білого полум’я довжиною майже сімдесят сантиметрів. Особливе захоплення Столяра викликало те, що наставник міг викликати такі сліпучі мечі одразу у двох руках і демонстрував обома клинками віртуозні техніки віялового захисту.

У Івана ж далі «тепла почергово у обох долонях» справа не йшла. Подумки він бачив клинок, нехай не такий рівний і бездоганний, як у Бориса, але ж хоч якийсь. Відкривав очі – рука залишалась незаймано порожньою. Гнів і розчарування збивали концентрацію, його «викидало» з шалу, і все доводилось починати спочатку. Щоправда, позитив був і у цих, на перший погляд невдалих, тренуваннях. У стан духовного шалу він переходив практично інстинктивно, міг залишатись в ньому в активному стані більше однієї години, майже не втрачаючи життєвої енергії.

А от з мечем нічого не виходило – і один квит. Постійні тренування з концентрації спільно з Богданою не дуже допомагали. Волхвиня навіть на короткий час відлучила Івана від близькості, вважаючи, що саме це не дає витязеві достатньо сконцентруватись на підготовці. Та через місяць свою заборону зняла – Іван став ще гірше зосереджуватись, перебував постійно у пригніченому настрої.

Святослав періодично навідувався на тренування, розпитував про досягнення, радив не розчаровуватись і продовжувати навчання – але Іванові здавалось, що з кожним таким візитом волхв залишає у тренувальній залі невеликий шматок своєї надії.

Та найгіршим було те, що оволодіння мечем світла виявилося обов’язковою умовою для участі витязя у бойових операціях. Без цього уся рукопашна підготовка – «собаці під хвіст». Бо ж дійсно дурниця – виходити проти небезпечного ворога з голими руками. Іван гнівався на себе за свою недолугість – і нічого не міг вдіяти. Він знову і знову приходив до тренувального залу, знову прикладав усю силу волі для творіння заповітної, жаданої зброї – і вчергове плентався втомлений до своєї келії, розбитий і засмучений. Від постійного напруження він схуднув, погано спав, став буркотливим і смиканим.

Саме у такому стані Іван повертався з нового тренування, коли прямо у коридорі на нього налетіла радісна Богдана.

-  У мене для тебе просто чудова новина, сонечко моє!

Іван похмуро поглянув на усміхнене личко любої дівчини. «Чудова новина… Що б могло стати для мене чудовою новиною?! Залиште мене всі у спокої». Раптом йому стало соромно. Він згадав, як Богдана подарувала йому своє тепло рік тому, тим самим пробудивши його вміння оволодіти духовним шалом. Пригадав, як вона підтримувала і допомагала йому увесь час, поки він йшов важким шляхом підготовки витязя.

Столяр видушив із себе вимушену, втомлену посмішку і спробував обійняти молоду жінку.

-  Заздалегідь вдячний тобі, мила, що намагаєшся розрадити. Та для мене хорошою новиною було б, якби я зміг видушити хоча б міліметрового меча зі своїх недолугих рук.

Та життєрадісну волхвиню було не так легко збити з пантелику. Вона пригорнулась до Іванових грудей, поцілувала його у згин шиї, скуйовдила липке від поту волосся.

-   Я щойно говорила зі Святославом. Він дозволив нам з тобою відвідати запорізьких характерників.

Іван знову вимучено посміхнувся. Воїни-характерники були одним з орденів Світлого Ковена, які володіли унікальним стилем бою «гопаком» і прийомами впливу на людську психіку. Під впливом навіювання характерників ворогам здавалося, що воїни вміють перетворюватися на тварин, літати й ходити по воді. Це були видатні знахарі і цілителі, давні духовні наставники українського народу. З часу, як Іван лише дізнався про нащадків Ордена на південному сході, його мрією було хоча б одним оком поглянути на легендарних характерників. Та чи час зараз для звеселяючих поїздок?

-   Ти впевнена, що зараз саме час для такої подорожі?

-    Впевнена. Мені чомусь здається, що тобі це зараз вкрай необхідно.

Богдана лукаво зблиснула своїми темними очима, повернулась і пішла собі коридором.

Тієї ночі сон вкінець втік від Івана. Кілька разів перевернувшись з боку на бік, він ніжно поцілував Богдану, яка тихенько сопіла носиком біля його грудей, одягнувся і вийшов зі своєї келії.

Куди йти і де сховатися від себе? Можна було б завернути до тренувального залу, ще раз спробувати концентрацію для меча – але від однієї думки про це Іван відчув відразу. Постійні невдачі підточували його впевненість у собі, відбивали усіляку охоту до подальших спроб. Струснувши головою, щоб відігнати невеселі думки, Іван пройшов кілька кроків загальним коридором навчального центру і повернув у відгалудження, яке скоро вивело з житлового блоку до бібліотеки. «Почитаю щось нудно-історичне – може розморить прямо за столом».

Вкорінившись у цій думці, Іван додав кроку і через кілька хвилин уже увійшов до загального залу книгарні. Зовсім не здивувався, коли в глибині залу побачив Святослава, який перегортав сторінки книги біля безмежного стелажу з матеріалами про історію релігій світу.

Віднедавна волхва все частіше можна було побачити у бібліотеці Ордену. Що він там вишуковував? Навряд чи достовірно про це знала навіть хранителька архівів, волхвиня Тамара, давня і щира подруга Святослава. Та й не у звичці цієї тендітної, симпатичної, маленької жіночки невизначеного віку з незвичайної краси рудим волоссям було совати свого носа у чужі справи.