Розділ 7 Та це був лише початок довгого шляху

Вже зовсім скоро Іван зрозумів, що зробив лише перші несміливі кроки до дійсно глибоких знань. Богдана між зустрічами вночі, а Борис – між тренуваннями вдень – розповідали істинну історію світу.

Столяр дізнався про тисячоліття боротьби і поразок людства у протистоянні зі своєю темною природою. Почув про численні ордени, секти, ложі та інші організації, які майстерно підроблялись під просвітителів, водночас насаджуючи вільному світу волю ворогів і окупантів.

Почув про інквізицію і перших християнських священників Русі, які однаково топили у крові знання про істинне Добро і Світло, заміняючи його поклонінням ідолам-іконам та підлабузництвом перед владою. Іван зрозумів – сама сутність влади, законів, правил вільним людям не потрібна. На стороні Світла, маючи добрі помисли, свідомість просто не допускає самої можливості сотворити зло. Вона радіє здатності вільно працювати, розвивати власні здібності і таланти.

І ще – таких людей практично неможливо контролювати. Більше того, під час спілкування зі «світлою» особистістю навіть у найгіршого злочинця відбуваються суттєві зміни світосприйняття. Звичайно, це у жодному випадку не було миттєвим «просвітленням», від якого хижак ставав вівцею. Але у процесі свого навчання Іван неодноразово на практиці спостерігав, як затяті ґвалтівники і убивці  мінялись прямо на очах від спілкування з волхвами і волхвинями.

-  Людина від початку – досконале творіння Всесвіту. Ти навіть усвідомити не можеш, наскільки безмежні можливості тих, хто бореться за свободу людства на боці Світла.

Ці слова часто тихим і ніжним голосом говорила Богдана на порозі нового світанку, який заставав їх разом. Вони неначе узаконювали, робили священними їхній зв’язок, який ще не можна було назвати коханням повної міри, але він вже і не був звичайною плотською симпатією чоловіка і жінки.

У відповідь Іван обіймав таку жадану, таку дорогу для нього людину – і вони забувались у сні на кілька годин. Вони недосипали цілими ночами, вливали полум’яний вогонь сердець у свою любов – і не відчували втоми вдень. Їхні сутності сплітались від вдячності одне до одного, від вдячності за одне одного Всесвітові і Великому Джерелові.

Іван рухався у навчанні. Дуже скоро він призвичаївся до характеру Бориса – волхв продовжував бути небагатослівним, з вічно похмурим настроєм, який зовсім не залежав від успіхів чи невдач його нового учня. Від Богдани Іван дізнався трагічну історію війни волхва на боці Світла.

Свого часу він власними руками змушений був знищити дружину. Несподівано захоплена і контрольована старим і ненаситним еманатом, жінка, втративши глузд, убила своїх дітей – двох хлопчиків трьох і семи років, – витягла їхні закривавлені тіла у передпокій, і, вся обмазана їхньою кров’ю, з жахливою посмішкою демона, чекала на повернення чоловіка.

Саме неймовірні жах і лють пробудили в Борисові перший спалах духовного шалу, у якому він зміг перемогти одержиму дружину, та, не вміючи себе контролювати, вбив її. Від ув’язення Бориса врятувала втеча в ліси Київської Русі, де де його знайшли і прихистили волхви.

-  Як би сумно це не було, але абсолютна більшість витязів і волхвів приєднались до нас через тяжкі випробування і величезний біль. Такий невивчений парадокс – добро дуже часто творять ті, хто мало бачив його у своєму житті.

Іван добре пам’ятав, яким смутком повіяло від цих слів, які Богдана сказала майже пошепки. Йому захотілось в одну мить заховати її у себе, захистити від усього світу, від його жорстокості і ницості.

Яка історія привела до Ковена саму Богдану? Іван усіляко гнав від себе цю думку, вважаючи її недостойною того чарівного почуття, яке зароджувалось між ними. Захоче – сама розповість. А до того часу його цікавить лише вона теперішня – мудра, чарівна, світла і добра. Подруга, наставниця  і соратниця. Його люба і мила дівчинка. Так само Іван не цікавився історіями Святослава і свого друга Борея-Відуна, якого у братстві вважали полеглим. Усім пізнанням потрібен був свій час.  

Минуло півроку від їхньої справжньої зустрічі з Богданою, від видатного двобою з Борисом – і волхв-наставник рекомендував Івана до посвячення у витязі. Щоправда, посвяченням це назвати було важко. Просто на одне з тренувань до спортивної зали несподівано зайшли Святослав і Богдана. Волхв-наставник одразу припинив навчання, став поряд зі своїм учнем і застиг зі звичним байдужим виразом обличчя. Без пафосних слів і привітань Святослав коротко повідомив Івана про здобуття ним місця у братстві.

-  Ми сподіваємось на твій постійний розвиток і твою зростаючу мудрість.

Борис не сказав ні слова, мовчки потиснув Іванові руку – але у тому потискові було все, що один похмурий чоловік, якого не зламав страх і біль, міг передати іншому, такому ж похмурому чоловікові.  Богдана обмежилась лише офіційним легким кивком голови – але в її очах Іван прочитав безмежну гордість за нього. Волхвиня пишалась своїм обранцем. І була вдячна йому за те, чого він досягнув.

*****

Настали робочі будні витязя, які несподівано виявились… до біса нудними. «А ти думав, що тебе чекає життя Супермена чи Людини-павука?» На перших етапах Іван сприймав ці кепкування Богдани спокійно. Вабила до себе масштабна і благородна місія Захисника Людства. Та вже невдовзі Столяр зрозумів – робота витязів має характер чогось середнього між діяльністю слідчого і грабіжника.

Просто таки тонни часу витрачались на вишуковування та аналіз інформації про пересування носіїв найстарших і наймогутніших паразитів-еманатів. Як правило, на таку роботу призначали витязів-новачків, які не мали досвіду індивідуальних бойових зіткнень із супротивником. Іван складав карти можливих місць перебування ворога, їхні перспективні маршрути переміщення – і за цими даними три-чотири досвідчених членів братства під керівництвом сильного волхва проводили ліквідацію. Це більше скидалось не на війну, а на ниці напади із-за рогу. З пограбуванням. Носії знищених сильних еманатів практично завжди виявлялись заможними, якщо не гидко багатими людьми. Тому після ліквідації усе їхнє рухоме «добро» перекочовувало у власність Світлого Ковена.