Розділ 6 Через вогонь, біль і страх

У перші секунди світ перемішався. Іван не розумів, куди спокійним, але швидким кроком веде його Святослав. Переходи, повороти, спуски і підйоми. Назустріч їм, у бік вибухів, бігли чоловіки і жінки, усі, як один – коротко стрижені. І всі, як один, – зі світлими і добрими душами. Це Іван чомусь відчував гостро. А ще відчував біль. Відчував, що більшість цих воїнів сьогодні загинуть. І йому було їх дуже шкода.

Через кілька сот метрів коридор вивів у велике приміщення, освітлене під стелею лампами денного світла. У ангарі рядком стояли автомобілі-позашляховики. Водії вже сиділи на своїх місцях, двигуни тихо гуділи. Святослав підійшов до найближчого авто, прочинив задні двері.

-   Сідайте. У нас зовсім небагато часу.

Іван уже ні в чому не сумнівався. Він зробив свій вибір і одним стрибком опинився на задньому сидінні позашляховика. На його подив Святослав вже сидів спереду так, неначе був там уже як мінімум кілька годин і втомився чекати Івана.

Важкий автомобіль рвонув з місця, надзвичайно стрімко набираючи швидкість. І вже через мить Іван побачив – величезне приміщення закінчується нічим. Тобто попереду була монолітна, бетонна стіна. Здавалося б, автомобіль ще збільшив швидкість. Іван поглянув на Святослава. Волхв був абсолютно спокійним, дивився уперед, цілком заглиблений у власні думки. Водій також холоднокровно тиснув газ, не звертаючи ні на сантиметр вбік.

Столяр знову перевів очі на стіну. Сіра, з патьоками вологи. Жодної тріщини, не те що хоч якийсь натяк на ворота. «Значить, електронні, ще й сенсорні. Хитро. І зроблено майстерно – на стіні ні сліду». Та серце не заспокоювалось, продовжувало нарощувати темп ударів, як нестримно нісся уперед величезний позашляховик. Ніякого сенсору! До стіни залишилась якась пара метрів – а на ній жодної тріщини! Іван з перекошеним обличчям і похололим серцем уперся у крісло водія руками і ногами. «Треба було б пристебнутись…» Думка проскочила у голові за пів миті до того, як автомобіль на шаленій швидкості влетів у бетонну стіну…

…і продовжив рух по асфальтній дорозі при яскравих зблисках сонця. Іван блимав очима, уривчасто і важко дихаючи. Несподівано його погляд зустрівся з поглядом Святослава. Волхв лиш мить дивився через плече на свого пасажира, потім підбадьорююче посміхнувся.

-  Вибачте. Забув попередити, бо для нас це справа звична. Ніякої стіни не було. Звичайне пси-навіювання за допомогою нава-енергетики. Від ворогів не сховає, але від випадкової уваги цікавих – цілком.

Пояснення лише доповнило перелік і без того вражаючих подій. Іван і далі б переживав своє моральне потрясіння, якби цього ж таки моменту їх не наздогнав ще один удар. Для його свідомості він був сильнішим попереднього, аж замакітрилось у голові, хоч земля більше не двигтіла і не було чути звуків вибухів. Схоже, Святослав і водій авто переживали приблизно те саме – постать волхва на передньому сидінні закам’яніла, руки керманича побілі на «баранці», і він тихо застогнав крізь зуби.

Атака припинилась так само несподівано, як і налетіла. Іван ще тривалий час глибоко дихав, заплющившись, намагаючись прогнати криваву пелену перед очима. Коли туман у свідомості розсіявся, Столяр спробував оцінити місце, яким, не скидаючи швидкості, мчало авто. Було важкувато. Вони рухались явно околицями чималого міста. Обабіч пролітали химерні руїни зруйнованих підприємств, понівечені високовольтні лінії. Попереду була пустка – дорога вела у поле. Та по-справжньому захопливе видовище Івана чекало тоді, коли він обернувся на сидінні і поглянув у затоноване заднє вікно.

У місті за його спиною палахкотів бій. Не звичний уже для нього бій на вулицях, з перестрілками, вибухами артилерійських снарядів, авіанальотами. У повітрі постійно майоріла дивна райдуга, яка невпинно міняла форму і переливалась сполохами енергетичних розрядів. Час від часу її по довгій пологій дузі згори розривав тонкий клинок неприроднього темного світла, який летів до землі. Назустріч йому піднімалась прозора димчата парасолька, об яку темний протуберанець розбивався на міріади вогняних іскор. Видовище було неймовірно вражаюче своєю масштабністю!

Іван, ошелешений, повернув голову назад у салон авто – і знову зустрівся поглядами зі Святославом.

-   Захоплююче видовище. Давненько вже еманати не організовували на нас атаку такого масштабу. Наші молодці, відбиваються.

Останні слова Святослав вимовив з відчутним болем у голосі. Іванові раптово стало соромно. Десь там, за спиною, вчергове на його очах бореться зі страшним і підступним ворогом його друг Відун, якого він тепер уже називає Бореєм. Неначе знав його багато-багато століть під цим гордим ім’ям. А він, Іван, у цей час тікає! Знову тікає, показуючи ворогові спину!

Захотілось вискочити з машини, не думаючи про швидкість, перекотитись «бочкою», як вчив їх гасити швидкість загиблий Аристократ… І що далі? Як зарадити у цій надзвичайній битві, про яку він дізнався, у яку він почав вірити тільки сьогодні?

-   Ніяк. Ти не готовий битись.

Спокійний голос Святослава вирвав його з відчайдушних роздумів. Іван підняв понурену голову – і побачив у очах волхва співчуття і розуміння. Він немов би відчував емоції Столяра, читав його думки. Перехилився з переднього сидіння углиб салону.

-  Твоє завдання – вижити. Вижити – і навчитись. Щоб не була марною їхня загибель. Щоб не була марною жертва твого друга Борея.

*****

Він вже третій тиждень не міг виспатись. Не допомагали пси-масажі свідомості, заспокійливі препарати і напружені тренування. Точніше, вони допомагали, але лише спочатку. Засинав він швидко і легко, немов провалювався у чисту і теплу воду. І наче перший період сну проходив тихо. А потім зринало одне і те ж жахіття.

Величезний чорний спрут, з байдужими скляними очима, повільно підповзав до людського тіла. Іван бачив – це зв’язаний пручається його друг Відун. Намагається відбиватись від простягнутих до нього гидких, масних щупалець. Та їх не зупинити, воні обплітають беззахисну жертву, тягнуть до величезної, темної, слинявої пащі…