Розділ 5 Спокійна розмова з крапками над «і»

Свідомість приходила до нього поштовхами. Неначе він то випірнав над тягучими, темними хвилями, то знову у них поринав. Перші фізіологічні відчуття – страшний головний біль і спрага. Відкрити очі. Біль у голові підсилився. Більше – жодних результатів. Спробував поворухнути руками і ногами. Не відчув ні рук, ні ніг. У душі було холодно і темно, не виникало жодних емоцій. На них просто не було сил.

-   Іване, з тобою все добре. Ми вирвали тебе з полону. Тепер ти у безпеці.

Відун. Слава Богу! Це він витягнув його з темряви. Та чи до життя? Несподівано виник страх, що все це – новий напад галюцинацій чи видінь…

Він відчув, як у його руку встромили щось гостре. Спробував вирватись, забувши, що не може рухатись… Спочатку угамувався головний біль. Знову зробилось спокійно і легко. Вперше за довгий час свого життя Іван Столяр не втратив свідомості і не впав у страшну яму ілюзій. Він міцно спав.

*****

Він знову пройшов через темну кімнату – і згадав її зі своєї кошмарної ілюзії. Тільки цього разу у нього склалось враження, ніби він був у цьому приміщенні значно менше часу.

І ця кімната була вже в зовсім іншому місці. Це він зрозумів уже після відновлення здоров’я, коли Івана перевели у звичайну лікарняну одиночну палату з приглушеним світлом для адаптації очей.

Він був не під, а над землею. Не високо, десь на рівні другого поверху. Через засунуті жалюзі пробивались яскраві промені літнього сонця. Іван з подивом відзначив  – за характером світла у кімнаті він миттю визначив не лише те, що сонце літнє. Він знав час дня і приблизну температуру повітря. «Дурня якась!» Але внутрішня впевненість у нових відкриттях чомусь зовсім з Іваном не згодилась.

Ще три дні йому забороняли робити будь-що – дозволяли лише їсти і спати. Коли його очі звикли до світла, розсунули жалюзі, дозволили читати, ранками проводили коротеньку зарядку.

В один із подальших днів мовчазна медсестра, яка доглядала за Іваном, занесла і поклала на стілець біля дверей джинси, легку футболку – і тихо вийшла. Так вже колись було. І як і тоді, першого разу, він сприйняв цю зміну, як каталізатор дії. Одягнувся і вийшов у коридор.

Сумнівів у напряму подальшого руху не було – справа було відчинене для провітрювання вікно. Іван саркастично посміхнувся і повернув ліворуч. Крокуючи довгим коридором, він згадував. Чи так само було першого разу? На цьому місці спогади були, немов пазл з порожніми ділянками. Він міг бачити усю картину, але не вловлював деталей. Іван не пам’ятав, чим того разу завершився вихід з палати. У пам’яті спливала лише невеличка кімната з чайним столиком і трьома глибокими кріслами. І була якась розмова. Дуже дивна, фантастична, яка викликала у ньому незвичні хвилювання. Був скептичний Відун і ще якийсь чоловік. Але про що була розмова? Як звали другого співбесідника? На цьому місці знову була біля пляма.

Він не здивувався, коли з довгого, з двома поворотами направо коридора, він вийшов до кімнати зі столиком і трьома кріслами. Стіл був більшим, крісла меншими – але атмосфера таємничості і тривоги у приміщенні була та сама. Та не ті самі учасники. У одному з крісел обличчям до дверей сидів Відун. Інші два місця були порожні. Іван без запрошення пройшов і сів напроти свого побратима.

-   Маєш непоганий вигляд. Цього разу оклигав утричі швидше і без видимих побічних ефектів. Наші цілителі говорять, що в тобі відбулись незворотні зміни. Ти про них знаєш, відчуваєш їх?

Іван згадав про впевненість у інформації, яку принесло одне лиш сонячне світло. Та треба було ще перевірити свої здогадки. І схоже, що Відун вже зробив правильні висновки навіть з короткої мовчанки, яка запала між ними.

-   Значить щось таки ти вже відчув. Це добре – буде ще простіше все пояснювати далі. Ти вже на власній шкурі відчув другу частину того, про що ми зі Святославом намагались говорити тобі.

Від цього спокійного голосу, від імені «Святослав» у мозку Івана магічним чином сплив уламок пам’яті, заповнив білу пляму його спогадів. Дивні чудовиська еманати… Емоційно закріпачене людство… Невидиме протистояння із агресорами… Та цього разу Іван реагував значно спокійніше і зваженіше. Щось у ньому змінилось після довгого полону і тортур. Він вже не мав тієї енергійності, готовий був зі смиренням приймати будь-які, найнеймовірніші аргументи. Та схоже Відунові ця латента поза, «відсутній» погляд Столяра,  зовсім не сподобались.

-   Ідіот, прости Джерело! Який же ти бовдур! Це ж треба було – щоб не зуміти почути і зрозуміти! Щоб пройти через немислимі тортури! Не можна було одразу залишитись і все розставити по своїм місцям?! Я цього не розумію просто…

-  У кожного свій шлях, дорогий Борею. Часом, щоб всотати у свою душу нові знання, треба до крові вимести цю душу.

Іван навіть не обертався. Якісь нові знання, інтуїтивні, надприродні, однозначно розповіли йому, чий пролунав голос, хто ще не зайшов у кімнату і стоїть на порозі. І Столяр зовсім не здивувався, коли через кілька секунд повз нього пройшов і сів поряд Відуна Святослав. Він все так же спокійно посміхався, все таким же контрастом зі звичайною сорочкою і брюками був шкіряний ремінець навколо голови. Але Іванові ця зовнішність вже не здавалась ідіотською. Навпаки – у його душі виникла тепла хвиля енергії, неначе він зустрів давнього, доброго друга, з яким пройшов Крим, Рим і мідні труби. Святослав проникливо глянув йому в очі.

-  Бачу, життя трохи поламало вас, але зробило терпимішим до світу навколо. Плюс моральні муки додали вам деяких зручних властивостей. Вибачте мені ці фігуральні описи, але така вже тяжка реальність.

Він трохи помовчав, вивчаючи реакцію Івана на сказані слова. Схвально кивнув.

-  Тож мені здається, ми можемо продовжити незавершену розмову. Отже, ми перервали нашу тему на тому, що…

І цього разу Іван чомусь одразу повірив. І в еманатів, і у війну. І в існування Світлого Ковена, вчення якого формувалось кілька тисяч років з досвіду відчайдушних борців за волю людства. Все це Святослав розповідав Іванові спокійним, відстороненим голосом.