Розділ 4 Зламана душа завжди веде до змін

Це була така собі в’язниця. Замість нар – брудна купа якихось ганчірок і прілої соломи. Замість кам’яного муру – гливкі і мокрі стіни звичайної ями. Вартовий-тюремник нудився – він тут був зовсім не потрібен, навряд чи комусь вдалося б вилізти з цієї баюри, та ще й пройти непоміченим через величезний тиловий військовий табір.

Іван навіть у думках не мав тікати. Йти йому було нікуди. Він безнадійно і зовсім апатично роздумував над іронією долі. Тепер він – злочинець у квадраті. У цивільному житті – корупціонер і розкрадач бюджету. На війні – дезертир і зрадник. «Кращої автобіографії годі було б і написати». Сумна посмішка освітила його обличчя. «Добре було б бути військовополоненим москалем – спиш у теплому ліжку, помитий-пострижений, годують калорійно-ресторанно. Так наші на волі не живуть, як ці гниди – у полоні».

Іван встав. Кров спробувала прокласти собі шлях у замерзлому тілі, його аж затрусило від холоду. Столяр, незважаючи на біль у захололих руках і ногах, скинув светр і джинси, почав робити розминку, обіперся об слизьку стіну, почав віджиматись від єдиного відносно сухого острівця на дні ями. Стало тепліше, з’явився перший піт. Іван прямо фізично відчув, як вода його тіла очищає пори шкіри обличчя, шиї, грудей. Він продовжив вправи з полум’яною люттю, яка у ньому несподівано спалахнула…

Зупинився, коли у ямі зависла чимала хмара пару з його тіла. На цю мить Івана можна було «викручувати». Він підійшов до купи ганчірок, яка заміняла йому лежанку. Вибирати найчистіший шматок – справа невдячна. Тому дуже скоро Іван покинув цю марноту, як міг, зібрав з себе піт ребром долоні – і одягнувся.

Стало тепло і зовсім добре. Столяр навіть почав дивитись на ситуацію оптимістичніше. «Ну так а що я хотів – втік з-під варти. Таки так. Зрозуміло, що я нікого не вбивав. От на це і треба давити. Мене викрали. Налетіла якась група, почала бити конвой, напали на мене, я захищався – але були зв’язані руки. Мене приспали чимось наркотичним. Опинився у полоні. Втік – і шукав свою частину… От тільки три тижні!»

Ця думка щоразу збивала Івана з пантелику. Три тижні! До лісу він добирався, від часу виходу з підвалу, не більше двох-трьох годин. То це що, виходить він валявся без свідомості, у тій загадковій темній кімнаті, майже місяць?!!

Іван кілька разів скліпнув очима, струснув головою. Якась дурня!!! «Добре, почнемо спочатку». Повернулось роздратування і схвильованість. У цьому рівнянні було дуже багато невідомих значень. По-перше – з чого розслідувачі зробили висновок про зраду Івана? Зі слів моторошного лейтенанта? То чого ж його тоді не взяли під підозру, як єдиного, кому вдалося вижити у результаті нападу? Про те, як Вихор миттєво зник з місця сутички, Столяр намагався не згадувати. Хоча цей епізод постійно стояв у нього перед очима, снився у нечасті хвилини, коли втомленого Івана долав сон. «По-друге – чому не шукають Відуна? Де розшук його групи? Чи «слідаки» реально думають, що я сам уклав спати трьох здоровенних наглядачів. Я, звичайно, розвідник, дещо можу. Але ж я не чарівник!»

Ніхто нічого Іванові навіть не намагався пояснювати. Його сподівання на допит не справдились – пішла третя доба, як його кинули до цієї ями. Їжу і воду йому спускали у відрі на мотузці – рідку не кашу і не суп. Ця субстанція сяк-так гамувала голод і спрагу, на більше розраховувати не доводилось. Ще холодні весняні ночі Іван проводив, зарившись з головою у вогке, смердюче ганчір’я біля дальньої стіни ями. Добре, що з часу ув’язнення жодного разу не йшов дощ, а то було б зовсім скрутно.

Іван глянув на похмуре весняне небо. Скільки ж реально минуло часу з моменту, як його вивели арештованим із землянки у таборі української армії? Він дійсно не пам’ятає трьох тижнів свого життя – чи це лише майстерна пастка, розставлена слідчими? Але для чого? Розкинувши думками ще хвилин десять, Іван вкінець вибився з сил і байдуже опустився на свою гидку купу ганчір’я.

«Надто мало фактів… треба чекати, чим це все обернеться далі».

*****

Його витягли з ями, помили, навіть з милом. Виголили голову і вже досить довгу бороду. Мабуть, боялись звірів, які у цих неймовірних «кущах» вже настирно Іванові докучали. Дали досить непоганий обід: бульйон, в якому навіть плавав шматок м’яса, на смак – курячого; макарони «по-флотськи» з досить масною і ситною саме «флотською» складовою; трохи зачерствілий, але від того не менше смачний крендель з вогкою цукровою скоринкою. Іван підмів усе, і йому, звиклому до практично святенницької дієти, стало навіть трошки погано.

Та він намагався не звертати на це уваги. Тепер, через місяць сидіння у ямі, Іван розумів сутність істинного щастя. Щастя – це вдосталь їжі і води. Це коли тебе не б’ють і не роблять тобі боляче. Це тоді, коли не капає на голову і коли тобі тепло. Це коли ти чистий і тебе не кусають воші і клопи. Щастя – це коли з тобою розмовляють люди. Розмовляють, а не кричать і не мовчать зловісно.

У ньому надзвичайно мало залишилось від міцності і сили розвідника. За відносно людською оболонкою тепер ховалась знедолена, зламана істота. Він усе частіше згадував своє життя до в’язниці, порівнював його з життям на фронті – і своїм теперішнім станом. І йому здавалось, що все його життя – періоди «все гірше і гірше» жодним чином не пов’язані причинно-наслідковим зв’язком. «Треба просто звикнути до того, що я – невдаха. А невдаха не заслуговує на інше життя». Ця думка вкінець зламала йому психіку, кинула свідомість у якийсь дикий туман безпам’ятства.

Однак йому вперше за увесь час стало легко і просто. Він нічого не хотів і не прагнув. Саме існування здавалось йому примітивною низкою змін дня і ночі, які були наповнені чудними, фантастичними подіями, які раніше не привертали його увагу. Тепер же вони були надзвичайно важливі і цікаві. Тепер Іван міг годинами стежити за тим, як мураха тягне через всю його яму дохлу муху до входу в одній їй відомий тунель. Він шепотів собі, що чує, як росте коріння у землі, що бачить сонячне проміння вночі. Шепотів все це собі невідомою нікому, рикаючою і свистячою мовою.