Розділ 2 З дощу – та під ринв

Дивна штука – людське тіло. Мабуть, жоден матеріал у Всесвіті не має такого запасу міцності, як ця вдивовижу унікальна субстанція. Крихке і вразливе, на перший погляд, воно вміє пристосуватись і вижити практично у будь-яких умовах. Єдине – дайте трохи часу. Саме у цьому розрізі і працює головна філософія людства: «що не спричинило моє миттєвої смерті, загартувало мене». Усе вищесказане стосується і головного мозку, як і здорового глузду людини.

Вже на третій день після нічної розмови з Відуном Іван переконався у істинності цих тверджень, навіть ніколи їх не читаючи і їх не знаючи. На наступний день він прокинувся спокійним і зосередженим. Вчорашня розмова пригадалась до найменшої деталі – тренована пам’ять відпрацювала на відмінно. Але тема обговорення у бліндажі не викликала панічних переживань чи негативних емоцій. Сказане не здавалось реальнішими чи менш фантастичнішим. Його просто стало зручніше ігнорувати. Так солдат не звертає увагу на біль від поранення. Воно докучає, але воювати все одно треба.

Іван підхопився з лежака, за звичкою миттєво оцінюючи довколишнє. По світлу через дрібні тріщини у дверях, вже досить теплі протяги – він проспав годин десять. Небачена розкіш на фронті. Побратимів у бліндажі не було. Іван, не знімаючи одягу, зробив кілька вправ звичайної фізичної і дихальної гімнастики, глибокої розтяжки м’язів. Тіло діяло бездоганно. Він задоволено потягнувся  і вийшов з бліндажа.

Окопами-переходами до нього рухались троє. Одного з них Іван знав – його командир, капітан Лещенко. А от двоє інших Столяру одразу не сподобались. Річ була зовсім не у їхніх чистеньких, прямо «з голочки» «пікселях», хоча «штабних» вояки на передовій дуже не любили. Усе в їхній зовнішності – від пестованих мордяк у моднявих сонячних окулярах до охайненьких «броніків» – викликало тривогу і відразу. Іван глибоко вдихнув-видихнув, зробив «кам’яне» обличчя – і візитери наблизились до нього упритул.

-  Пане полковнику, це і є рядовий Столяр.

Капітан розвідслужби Лещенко не плазував ні перед ким. Його непримиримий, сталевий характер знали у полку всі – від генерала армії до інтендантів. Власне, через свою непіддатливість він досі і був лише капітаном, якого понизили у званні з майора. Поговорювали, що так сталось через те, що Лещенко відмовився у нецензурній формі послати розвідників його підрозділу на операцію. Потім виявилось, що задуманий «вихід» був погано спланований, жодний воїн з нього не повернувся.

Штабним, які планували операцію і слова не сказали. Командир полку відбувся усною доганою. Кожному третьому загиблому розвідникові присвоїли нагороди «посмертно», решту записали у список «пропалих безвісті». Майор Лещенко отримав сувору догану «із занесенням» і пониженням у званні. Бо у воюючій армії повинен бути порядок, накази повинні виконуватись, а трагедії завжди отримають «винних» і «відповідальних». Та ні зниження регалії, ні численні догани і конфлікти не змогли зігнути капітана Лещенка.

І от саме тепер, дивлячись на цього сталевого, залізобетонного вояку, у Івана Столяра майнула думка, що капітан плазує. Незграбно, напружено і навіть якось…мимоволі, сам собі дивуючись. Але плазує.

Як би там не було – перед Іваном були офіцери, це зобов’язувало. Він став струнко, козирнув.

-  Так от це наш герой… Полковник контррозвідки Радій…

Все ясно. От і до нього добрались «особісти». Чого тільки аж такого «дядю» направили, цілого полковника СБУ. Іван зберіг на обличчі кам’яний вираз, ховаючи за ним зневагу.

-  Пане Столяр, ви дозволите переговорити з вами кілька хвилин?

«Ага, спробуй тут відмовитись!» – подумав про себе Іван, мовчки відступаючи убік і пропускаючи гостей до бліндажа.

*****

-   Давайте зрозуміємо одне одного, шановний пане Іване. Ми тут для того, щоб виявити, як стався зрив операції, яка планувалась безпосередньо за участі фахівців генерального штабу.

«Кількахвилинна» розмова вже перевалила за годину. Нічого екстраординарного у Івана не запитували. Як потрапив до розвідроти? За що сидів у в’язниці? Яке ставлення до командира роти? Одним словом, «де йому служиться? з ким йому дружиться? як йому спиться вночі?» Далі полковник припинив свої запитання і на сцену театру вийшла нова дійова особа.

Про нього Іван спочатку подумав, як про полковницького ад’ютанта. Лейтенантські погони, молоде, гладенько виголене обличчя. Чийсь неуважний, розбещений мамулькин синочок. Мовчить, байдуже оглядає нутрощі бліндажа, при цьому абсолютно не слухаючи свого шефа.

Та ось полковник замовк – і запанувала мовчанка. Тут Іван якимось сьомим відчуттям осягнув, що ситуація змінилась. Лейтенант сидів мовчки, прискіпливо, не мигаючи, розглядав Столяра. Розвідник у своїй службі бачив і не таке, його «голим поглядом» не залякаєш. Та під водянистими очима незнайомого лейтенанта, у якого «молоко на губах не обсохло», Столяр відчув себе некомфортно і тривожно. Він спробував максимально вимкнути увагу, розсіятись, втупитись у погляд опонента – та якась незрима сила все повертала і повертала його до дійсності. Минуло менше хвилини – Іван опустив погляд у землю, картаючи і лаючи себе подумки останніми словами. Ледь вдихнув – і знову підняв очі.

-  Нам добре відоме ставлення наших доблесних бійців до так званих «тилових щурів», до яких ми, на жаль, на сьогодні належимо.

Голос у лейтенанта зовсім не пасував до зовнішності. Глибокий, насичений, майже басований. І все ж у ньому була якась приваблива мелодійність, яка притягувала і вібрувала десь у глибинних покладах серця. Івану чомусь до сліз захотілось виправдовуватись, переконувати офіцерів у лояльності, згадались тупі фрази про «спільне діло робимо» і «загальну перемогу»… Та лейтенант, схоже, не потребував цієї сповіді.

-  Не буду кидатись фразами про «спільне діло», яке ми з вами робимо і решту пропаганди, яку ви зневажаєте. Не буду ходити городами. І сподіваюсь на вашу щирість людини, яка зневажає і не боїться «штабних». Отже, що ви, пане Столяр, знали про об’єкт операції, який підлягав ліквідації?