Частина 2 Невидимий бій Розділ 1 Крок до прозріння

Івана продовжувало дрібно трусити. Думки розлітались навсібіч, неначе сполохані пташки. Вони квилили дурними голосами навколо темної картини, яка на все життя вкарбувалась у його пам’ять. Картина, яка вже зараз витіснила з нього всі прояви реальності, пульсувала у свідомості усіма переливами багряного.

«Це морок! Якесь навіювання! Все що завгодно! Але такого просто бути не може!!!» Це намагалась десь далеко, на самій межі чуттів, волати раціональність. Голос, який залишився єдиною тоненькою ниточкою, за яку можна було вчепитись, не втративши глузд.

Його струсонули міцні руки, шарпнули, поставили на ноги. Іван підняв нетямущі очі, подивився перед собою. Дзвінкий ляпас. Знову руки трусять його за плечі. Обличчю стало боляче, світ плавно виступав із туману.

Все було звично, якщо так можна було взагалі говорити у такій абсурдній ситуації. Перед ним на землі – п’ять тіл. Їхній командир, Аристократ. Русняві генерал, лейтенант і двоє охоронців. Просто люди. Ніяких гидких, мерзенних згустків темряви у головах, ніяких темних очей. Звичайні, скляні погляди, бездушно втуплені у сіру стелю намету.

Смерть на всіх обличчях саме така – буденна і безлика. «Це неважливо. Ти все бачив на власні очі». Якийсь новий, спокійний, зважений голос. Він не додавав впевненості чи спокою. Навпаки. Від нього холодні спалахи млоїли у животі, по спині пробігали мурашки, обличчя і руки покривались потом. Голос безапеляційний. Незаперечний. Голос-закон. Голос-аксіома.

-  Швидко! Треба забиратись звідси.

Це вже прямо йому на вухо говорив Відун. Звичайний, добре знайомий Відун, його друг і побратим, з яким колись тридцять кілометрів пробігли, перебираючись через лінію фронту. Вічний оптиміст і жартівник, гітарист і співець. І водночас…. Незнайомий Відун.

Щось змінилось. Щось зламалось, зникло і вже ніколи не повернеться. Щось у Відуні і в ньому самому, Іванові Столярові. Щось дитяче, наївне. І водночас поступово на Івана сходило якесь розуміння, тяжке усвідомлення, яке, проте, робило світ зрозумілішим і яснішим. Неначе дуже довго спостерігав за чимось бридким, неприємним і страшним, боявся, щоб це не торкнулось тебе, відчував себе безсилим…і раптом зрозумів…побачив…

Тіло було далеко від думок. Воно жило власним життя, заснованим на інстинкті самозбереження, любовному пестуванні себе. Ноги швидко, але тихо, бігли слідом за Відуном, спина згиналась, користуючись будь-яким найменшим прикриттям для захисту. Покійний Аристократ був би задоволений – його підлеглі всотали його науку на рівні інстинктів. Тепер тіло їхнього учителя безвільно звисало з правого плеча Відуна. Розвідники своїх на полі не кидають. Навіть мертвих.

І неначе мало було першого потрясіння, несподівано все знову повторилось. Поштовх у виснаженій свідомості, світ вчергове став неначе у гострому білому сяйві. Образ темно-багряної плями попереду. На місці голови – темна хмара, яка гидко пульсує і звивається. Не ясно, чи був вартовий старий, чи молодий, худий, чи огрядний. Добрий чи поганий. Просто багряна пляма з темною хмаркою на місці голови. Як і того разу…

Попереду змигнув тінню Відун. Його постать несподівано стала якоюсь розмитою, тьмяною. Вона тихо майнула вперед, наблизилась до плями-вартового. На місці, де повинна бути рука у Відуна, зблиснув довгий згусток разюче-білого світла. «Світловий меч» пурхнув від стегна постаті, легко пройшов через темну хмару. Пляма здригнулась, швидко пульсуючи, і почала розпадатись прямо на очах. Свідомість Івана знову штовхнув неначе морозний подих вітру, долинуло щось схоже до тихого сичання. Цього разу у дивному звукові бились такі ненависть і біль, що витримати їх несподіваному слухачеві було надзвичайно важко.

Вся оповідувана сцена забрала не більше кількох секунд. Тим часом з багряною фігурою вартового відбувались зміни. Вона повільно завалювалась на бік, у польоті змінюючи свій колір на світло-сірий.

-  Давай-давай, не зупиняйся, – долинув до мозку Івана шепіт Відуна.

І знову мара зникла. Пробігаючи повз місце нового бою, Іван побачив звичайну людську постать у камуфляжі армії РФ. Молоде, безусе обличчя, якого мало торкалась бритва. Але цього разу ситуація відрізнялась корінним чином – юнак дихав. Хрипко, уривчато, важко – але дихав.

-  У нас хвилин десять, доки він прийде до тями. Давай, ходу, - прошипів у самісіньке вухо йому Відун, завдаючи знову на плече тіло Аристократа.

І знову з ним щось сталось. Чи то чаша емоційного напруження Івана переповнилась і почались галюцинації, чи стались якісь інші незрозумілі зміни – та у ньому всередині настала якась надприродна психоемоційна ясність і прозорість. Він вперше за останні кілька годин подивився навколо з кришталевою, різючою до болі у очах осмисленістю.  Неначе вже не було весняної мрячної ночі, моторошної загрози смерті, ворожого оточення.

Іван чітко бачив попереду дірку у кам’яній огорожі ворожого табору. Бачив дорогу до цього отвору, довгу і звивисту, біля наметів і казарм, але таку, що огинає усі вартові пости і стовпи світла прожекторів. І вартових, цілком живих і звичних, але усіх – з темними хмарами у головах. І навіть не хмарами…

В ті блискавичні миті незвичного просвітлення Столяр побачив, чим та гидота була. Пульсуючі темні тіла зі зморшкуватою шкірою, довгі відростки-щупальця, голови – бульби з темними круглими очима, без ротів – такі собі подоби мерзенних чорних спрутів чи восьминогів. Але вже не туманні і не примарні. Цілком втілені, живі…і бридкі до неможливості.

І разом з ясним поглядом на оточуюче до Івана прийшов спокій і розуміння. Побачений ним шлях – єдиний правильний. Тільки ним можна врятуватись.

Він швидко, як міг, метнувся до Відуна, схопив його за плече. «За мною…» Іван побачив, як обличчям побратима вмить пролетів вихор найрізноманітніших емоцій. Здивування, недовіра, роздратування, розгубленість і… раптове розуміння. За мить він тихо відступив назад і вправо, пропускаючи Івана вперед між стінами сусідніх приміщень двох казарм.