Розділ 6 Вогонь, який очищає мозок і сумління

-  Навіть не думай бігти. На місці.

Спокійний шепіт справа був на самій межі слуху. Його джерело, Іван знав, було досить далеко. Але кожне слово долинало, звучало, неначе у тебе в голові. Так міг, умів і шепотів лише боєць з позивним «Аристократ».

Іван знав, що Аристократ практично ніколи не помиляється. Особливо, коли справа стосувалась смертельної небезпеки. На те і командир чоти розвідників. Тому єдиним виходом у цій ситуації було завмерти. Не дихати. Не кліпати. Практично вмерти. Але залишитись живим. «Від мертвого розвідника мало користі, хіба для довкілля». Теж з набору афоризмів Аристократа. Він увесь був Істиним Воїном. Саме так, з великої літери. Стріляв, не хиблячи. Пив, не п’яніючи. Спав мало, просинався швидко. Міг насмішити кого завгодно своїми жартами з «кам’яним обличчя». Та ніколи не сміявся сам.

На війні мало місця для пліток і побрехеньок. Тут вони виникають неначе без визначеного джерела. Немає такого, щоб хтось один, конкретний і упізнаваний підійшов до тебе і поділився «новиною». Вона просто висить у повітрі, її вдихають, як повітря. І вона просто поселяється у організмі. І її всі знають, хоч зовсім невпевнені, звідки ця «новина» взялася і хто її «джерело».

Саме такими були оповідки про Аристократа. Говорили, що на фронті він через свою родину. Точніше, через їхню смерть. Що він жив у Бучі, де окупанти закатували насмерть його шестирічного сина і дружину. Закатували на його очах. І після цього навіть не стали страчувати, сподіваючись, що від страшних душевних переживань худий і кволий вчитель історії простої міської школи накладе на себе руки. Покинули у зруйнованому українському місті, яке згодом стало символом муки і страшних російських злочинів.

Та Аристократ вижив. Зберіг у собі світлі промені глузду, хоча мав повне право поринути у примарне забуття у глибині власної підсвідомості. Свій шлях на фронт він почав з пошуку. Шукав винних у тому, що українські міста і села на півночі Київщини не були евакуйовані. І саме з цього місця в його життєписі вже важко було відділити правду від легенд, якими обліпив загадкову фігуру Аристократа вигадливий і талановитий український народ.

Подейкували, що він тихо підстеріг якогось із заступників бучацького міського голови на квартирі у його коханки в Києві. Розмовляв з чинушем Аристократ недовго, щось з годину. У результаті поліціянти, які прибули на місце події згодом за анонімним викликом, знайшли шановного «слугу народу» в обкаляних штанях, які він навіть не намагався знімати. «Чинушик» істерично кричав, щоб його посадили у тюрму, щоб захистили…щоб допомогли… Щоправда, від кого захистили і в чому допомогли – «шанована людина» так і не змогла пояснити, заливаючись то істеричними сльозами, то істеричним сміхом.

Чи це була правда? Хто знає. В усякому разі у дрібних місцевих газетах згадували, що один із заступників бучацького міського голови тимчасово буде виконувати обов’язки іншого свого колеги невизначений проміжок часу. Та це цілком могло бути збігом.

Як і зникнення одно з мільйона «заступників заступників» голови Офіса Президента. Ранком він вийшов з дому на роботу, сусід по під’їзду бачив, як сідав у службове авто – і більше високопоставленого хробака ніхто вже не бачив. Жодних офіційних заяв, публікацій у ЗМІ не було. Була просто тиша. Урешті поліція спільно з «попками» СБУ розродились повідомленням, що громадянин Такий ТО незаконно перетнув кордон країни і зараз знаходиться поза межами їхньої досяжності. До якої країні «відплив» горе-службіст і як таке могло бути за посиленої уваги прикордонників, які щодня рапортували про неухильне зростання «затриманих», «упійманих» і «розвінчаних» порушників, – ніхто навіть не брався пояснювати. Але оголосили, що слідство триває, втікача сподіваються відшукати і повернути на рідну землю, з якою він так недбало навіть не попрощався.

І, як часто буває у таких випадках, поговорили – і одразу забули. Не до якогось там нещасного «заступника заступників». В країні війна, новин щодня стільки, що лиш устигай сльози проливати. Та, знову ж таки з чуток, одним з підозрюваних у цій справі проходив саме Аристократ. Чи підозрювали його у організації для «чинуша» незаконного перетину кордону? Історія «резонансної» справи про це мовчить.

Ясним, достовірним і офіційним було лише те, що Аристократа посадили. За викрадення і замах на вбивство. Де судили і чи судили взагалі? Ця інформація також була покрита тонким, але щільним серпанком таємниці. В усякому разі довго тримати за гратами «цапа-відбувайла» явно не збирались. У перший же день його підсадили до двох убивць-рецидивістів, один з яких вперше на «малу землю» загримів вже у 12 років. «Убивство скоєне з особливою жорстокістю» – діагноз з уточненням, який не вселяв ніякої надії у «непрошеного гостя», ким би цей гість не був. Та якісь одні йому відомі темні боги вели вчителя історії невеликої міської школи.

Ніч минула тихо. Ранок увесь пенітенціарний заклад зустрів під дике завивання одного зі «співкамерників» Аристократа. Маститі, обсмалені життям охоронці, які скоро увірвались до приміщення, були вражені до тремтіння у жижках. Страшний звір, який холоднокровно вбив власну дружину і власноруч задушив шістнадцятирічну доньку, з перекошеним обличчям і у намочених трусах дико вив у кутку біля параші. Його «дружок» лежав посеред камери з акуратно вирваним кадиком у калюжі власної смердючої і чорної крові. Аристократ сидів на нарах, прямий, як струна, і брудною зеківською ковдрою методично обтирав руки. Версію про те, що саме цей змучений і змарнілий інтелігент міг скоїти таку страшну річ відмели одразу. Надто, що три судмедексперти, які проводили дослідження тіла, у один голос заявили – смертна людина такого зробити не могла. В м’язах рук рядового homo sapiens не може бути такої сили, щоб розірвати пласти сполучної тканини на шиї. Надто, що кадик потерпілого був вирваний явно одним ривком-ударом скаженої сили у хваті, на який просто нездатні людські пальці. Це теми для шаолінських бойовиків, але аж ніяк не для в’язниці маленького етапного містечка.