Розділ 5 Суд і розплата

Суд. У сучасному суспільному житті це – незрозумілий і нікому не потрібний фарс. Надто, коли жертва системи, задовго до самого процесу, в усьому зізналась і розкаялась. Це – пережиток давніх інквізиторських часів, коли зламану жертву потрібно було публічно принижувати перед стратою.

Суд. Показати боротьбу з корупцією можна і без суду. Так було б навіть ефектніше. Звинуваченим у корупції – одразу вирок. Без процесу і слідства. Загноблений і задурманений охлос лише бурхливіше аплодував би у відповідь на такі «рішучі і справедливі» дії.

Ще було б добре розстрілювати «корупціонерів» у прямому ефірі. Так би мовити, у режимі реального часу. Але чого не можна, того не можна. Бо ми ж демократія. Найдемократичніша у світі. У нас немає смертної кари.

Та, любителі кривавих розправ, не хвилюйтесь! Ви все одно будете мати свою частку задоволення і втіхи. Ми вже давно навчились добре і «красиво» ламати життя і без смертної кари.

Суд над ним був за всіма правилами. Довгий і нудний. Незважаючи на всі його попередні зізнання, було все. Були результати експертиз і досліджень. Була лінія звинувачення – монотонне бубніння аргументів і «фактів» чоловіком, який наполовину ковтав слова і додавав постійно «і так далі, і тому подібне».

Суддя, немолодий вже чоловік з пишною сивою шевелюрою, відверто нудився своєю роботою, своїми тяжкими обов’язками сидіння і слухання того всього показово-доказового мотлоху. У величезній теці «матеріалів справи» вже лежав готовий присуд, вже було визначено строк і місце «перевиховання» – та необхідно було «висидіти» хоч і відносно короткий, але все ж необхідний ритуал правосуддя до кінця. І суддя сидів, позіхаючи і куняючи, час від часу наганяючи на обличчя суворого виразу непідкупної і принципової, але такої сліпої тітки Феміди.

Свіжий поворот розгляд отримав на етапі заслуховування свідків. Три години у залі змінювались потоки незнайомих для Івана людей, які на різний лад, твердими голосами, з рішучими виразами облич наводили факти його корупційних звірств.

Та його добре проконсультували і навчили. На всі запитання судді Іван мляво відказував «у захисту немає запитання до свідків» – і після чергової рокіровки далі вислуховував нові цікаві факти про своє життя. Про своє збагачення після підвищення. Про приховування від перевірок звітної документації, яка стосувалась особливо крупних тендерів. Про «схеми» і «договорняки», які організовував особисто він. Про «унікальну програму харчування дітей у школах і дитсадках», яку розробили справжні експерти і фахівці, і яка успішно провалена завдяки злочинному тендеру. Навіть здогадуватись не треба було, хто організовував цю «схему». На четвертому свідкові Іван перестав на них дивитись. Байдужість перейшла у абсолютну спустошеність. Коли людина перестає ловити за хвіст реальність, перетворюється на порожню біологічну оболонку. Вона здатна дихати, ходити і навіть їсти – але раціонально сприймати дійсність вже не здатна.

-   Звинувачення викликає свідка Марину Соловей.

Він не стрепенувся, не підняв голову. Десь далеко, на самому дні глибокої ями підсвідомості, він, мабуть, був готовий до такого повороту подій. Він був готовий до того, що усе те найдорожче і найсвітліше, що він мав у останні півроку – все це виявиться врешті облудою. Дивний парадокс людської свідомості, яка заперечує все – і веління серця, і голос розуму. Ними він кохав, ними він не міг повірити у зраду. Але на глибині свідомості лежала гугнява жаба з крижаним голосом, яка постійно квакала «так і повинно було статись».

Марина зайшла у зал такою, як він її пам’ятав того чудового вечора наприкінці теплої осені. Та ж струнка, навіть тендітна постать. Та ж зачіска. Навіть сукня була та ж сама, що прямо суперечить твердженню про те, що гарні жінки ніколи не носять одного і того ж образу двічі.

Вражаючі зміни стались лише з її обличчям. У очах вже не було його улюбленого веселого, десь лукавого блиску. Губи застигли у яскравій гримасі відрази. Вона, рівна і прекрасна, як Снігова Королева, пройшла за бар’єр для свідків і сіла. Виконавець привів її до присяги. Суддя і прокурор помітно оживилися на тлі свого попереднього летаргічного стану.

-  Пані Соловей, прошу вас розповісти усе, що ви знаєте по суті справи, яку ми сьогодні розглядаємо.

І вона розповіла. Не монотонно, чеканячи слова, відсторонено. Ні. Вона говорила охоче, з багатьма подробицями і уточненнями. Приводила метафори і порівняння. Не збрехала ні жодним словом. Але надмірна деталізація додавала двозначності, яку можна було трактувати як завгодно. Зрозуміло з цієї розповіді було одне. Вона хотіла його посадити. Вона його топила.

Крізь пелену байдужості на Івана накотила дитяча образа. Він такий біль вже відчував якось.

Колись у школі, у першому класі він побився із одним забіякою, який з самого початку навчання тероризував усіх учнів. В дитинстві Іван був спритним, жилавим хлопчиком. Він швидко повалив агресора на землю і почав духопелити його кулаками. Та за мить настала зміна у розстановці сил. Старший брат нападника стягнув Івана зі свого молодшого протеже, поклав його на землю, і так тримав, доки хуліган відігравався за образу. Іван плакав від злості і несправедливості, немов мале вовченя, намагався виборсатися з пастки. Та все було дарма.

Коли побитий, у розірваному одязі він повернувся додому, батьки витягли з нього усю правду про цей прикрий випадок. Наступного дня тато пішов до школи. Невідомо, що він там робив. Іван і сам не дуже розумів, чого просити у батьків для вирішення критичної ситуації. Але від того походу за справедливістю стало ще гірше. Його вже вважали не просто за слабака, а ще й за ябеду, «сексота», принижували навіть ті, хто до цього підтримував.

І тоді його дитяча психіка зламалася. Він до самого випуску зі школи мовчки, крізь сльози, терпів наругу хулігана, який побачив свою безкарність. Розуміючи інстинктивно, що Іван – це єдина людина, яка має силу духу для опору, негідник зробив все, щоб ці ресурси подавити. Йому це вдалося, і не без участі решти учнів, які боялись, щоб агресор не переключився на когось з них.