Розділ 4 Відновлення статусу-кво або повернення старих навиків

Як написали б у якихось дешевих бульварних романчиках, «того ранку нічого не віщувало біди». І це була б нахабна брехня. Ранок того дня був просто переповнений зловісними знаками. Вони лізли на Івана буквально з усіх щілин, їх не міг не помітити і не збагнути лише сліпий ідіот. Та схоже, що три місяці привільного, щасливого, ситого життя якраз такого ідіота з Івана і зробили.

Спочатку у ванній тріснуло дзеркало. Просто взяло – і тріснуло. У нього на очах, коли він голився. «Буває»,  – сказав він собі. Хоча від цієї події йому стало неприємно. Далі він зовсім по-дурному розсипав сіль (як сільниця могла опинитися на краю мийки! він її туди ніколи не ставив), замастив гірчицею нові брюки і зламав ключа у замку, коли вже зачиняв двері перед виходом на роботу. Брюки він перевдягнув, на двері махнув рукою, залишивши лише верхній замок – і, проігнорувавши всі застереження, відправився у міністерство.

Дорогою у нього випав з кишені і вщент розбився об асфальт смартфон. Коли він, вкінець роздратований, дістався таки свого кабінету, робочий ноутбук від вмикання презирливо змигнув, пробурмотів щось незрозуміле – і залишив цей світ прощальним акордом такого дивного, повного на тривожні події ранку. Іван вийшов у коридор, щоб наказати секретарці викликати штатного фахівця з IT і замовити йому нового смартфона з доставкою…

Їх було троє і вони щойно зайшли у його невеличкий приймальний покій. Один у темному зіжмаканому костюмі, з короткою зачіскою і акуратними окулярами. Двоє інших, як «двоє з ларця, однаковісінських з лиця» – у камуфляжі, із балаклавами на обличчях, у шоломах і бронежилетах, зі зброєю напоготові…  

Взагалі було абсолютно незрозуміло, яким чином він – такий проникливий і розумний, він, який навчився бачити наскрізь усіх підлеглих, усіх найхитріших і найлицемірніших крутіїв, він, який ще три місяці до того дмухав на кожне молоко і перестраховувався на кожному кроці – як він, такий от новий і крутий зміг утрапити у таку халепу? Просто стояти посеред коридору з відкритим ротом і дурнувато кліпати очима.

-   Пан Іван Столяр…

«Цивільний» не запитував. Він стверджував. Він був про все попереджений і все знав. Його голос був взагалі неживий, так міг говорити якийсь автомат з продажу жуйок або зачерствілих бутербродів з шинкою. Тепер цим голосом говорила безжальна машина правосуддя.

-    Пане Іване Сергійовичу…у відповідності до статті…Вам інкримінується…яка передбачає покарання у вигляді позбавлення волі строком…

Усі слова до нього долітали, як у тумані, через одне, з повною втратою смислу сказаного. «Так, мабуть, вони і діють. Несподівано. Щоб жертва не встигала оговтатись. А то раптом опір…фізичне втручання…зайві потім проблеми…», – десь далеко-далеко, на самій межі неквапливо розпростувалась дуже спокійна думка. Іван стояв мовчки, зовсім не слухаючи того, що йому читає «цивільний» – і дивувався. Дивувався сам собі.

У цій ситуації потрібно було, мабуть, щось робити. Комусь дзвонити чи хоча б вимагати своє право на дзвінок, як це хвацько робили розбишаки з голлівудських фільмів. Вимагати у зайд документи, підтвердження їхніх повноважень, санкцій на затримання. Робити хоч щось, хоч якось реагувати! Натомість він стояв, і сам собі дивувався. Дивувався, що у ньому зовсім не залишилось сил для хоч якоїсь відповіді. Ще кілька хвилин тому він був повним рішучості, упевненим у собі господарем – і от він стоїть, і єдиною емоцією, яка викликала у нього ця критична ситуація, було здивування. Здивування, що інших реакцій немає.

Його хтось досить ввічливо, можна навіть сказати делікатно, взяв за лікоть. Він байдуже окинув оком навколо себе. Один з бійців у камуфляжі легенько, але наполегливо підводив його до столу, де «цивільний» розстелив усі свої цидулки і чекав його з ручкою у руках. На ватних ногах Іван, немов уві сні, підійшов до столу, взяв дерев’яними пальцями писало, зробив неслухняними руками якусь химерну галочку там, де «цивільний» тицяв пальцем. Потім обернувся, і несвідомо склав руки зап’ястками перед собою. «Цивільний» розтягнув губи у якійсь подобі гумової посмішки, схитнув головою і пішов до дверей. Іван у той момент вже зовсім нічого не думав. Його тіло, неначе запрограмована лялька, подалося слідом, і вони вийшли у коридор.

Він йшов рівно, споквола, дивився прямо перед собою – і нічого не бачив. Збоку цілком ймовірно могло здатись, що це постава гордого, сильного чоловіка, якого не зламали обставини. Воно, мабуть, на таке і скидалось. Але і Іван, і слідчий у цивільному попереду нього, і бійці з наліпками «СБУ» на спинах добре знали, що гордого і незламного чоловіка під цією шкуркою не було, і не могло бути. Що заніміле і неслухняне тіло робило єдине, що могло з себе видушити, знемагаючи під вантажем несподіваного жаху.

І вже коли він вийшов надвір у супроводі бійців СБУ і слідчого, коли сів у чорний затонований позашляховик, Іван прийшов до тями і якось навіть з полегшенням зітхнув. Він відчув, як ці всі місяці щасливого життя підсвідомо боявся, що це все сон. Як він від цієї думки тікав, як відкараскувався від неї, намагаючись поховати її у забутті. Він хотів спати. Не замислюючись. Не допускаючи у життя сумніви.

От сон закінчився – і все нарешті стало на свої місця. Щастя не для нього і воно не могло тривати довго.

*****

Попередній допит тривав не дуже довго, і він був скоріше цікавим, ніж якимось страшним. Той самий слідчий у цивільному темному костюмі розпитував Івана про те, де він народився, де навчався, чому не одружився і досі – і подібну дурницю постійно і по кругу. Іван відповідав правдиво, але якось відсторонено. Його свідомість неначе роздвоїлась. Йому здавалось, що це якась інтригуюча, хоч і трохи тривожна вистава, яку він дивиться з балкону другого ярусу в театрі. Вона викликала у ньому щирі емоції переживання, але його особисто не зачіпала.

Під час цього короткого допиту Іван дізнався, що його звинувачують у організації шахрайского аукціону, в результаті якого державі було завдано збитків на кілька десятків мільйонів гривень. Прикинув у голові – таких масштабних торгів за увесь час його роботи було три. Один з них – підряд на будівництво нових доріг, загальна вартість – чотири з половиною мільярди гривень. Учасники торгів і їхній переможець були визначені і сплановані заздалегідь. Кожен власник трьох підприємств-конкурентів отримав чималого «відступного» і можливість взяти участь у тендерах трохи скромніших. Оголошення про торги дали пізно, і навіть якби про них дізнались «незаплановані» підприємства, то вони не встигли б подати документи на участь.