Розділ 3 Корінь вселенського Добра і витоки Зла

Людина не може, просто не має права повністю віддаватись щастю. Як не має права остаточно опускати руки і пасувати перед труднощами і проблемами. Душевний і духовний баланс якраз і полягають у тому, щоб дотримуватись стійкої рівноваги, не втрачаючи голову від радості, але і не лізти в петлю з відчаю.

На перший погляд особистість, яка вибудувала у собі такий баланс – абсолютно безлика, неемоційна і або наскрізь фальшива, або неймовірно груба і цинічна. У неї мало або зовсім немає друзів, вона самотня, покинута. Але з віком кожна людина, яка має у голові чим зробити зважені висновки, приходить до думки, що саме у цьому і є найкомфортніший виграш у житті.

Самотність. Це дієва реалізація усіх романтичних ідей у купі з раціональним поглядом на світ. Чим нечисленніше оточення – тим нижче ймовірність бути зрадженим. Тим менше зусиль потрібно для підтримки свого статусу і реноме. Самотній людині нічого не потрібно. Їй до всього байдуже. Вона – непробивна, егоїстична фортеця, замкнута сама на собі. Її перемоги – це лише її тріумф. У своїх поразках немає кого звинувачувати. Лише чесність і об’єктивність. Самотнім дуже важко фізично. Але їм набагато спокійніше і комфортніше морально.

Іван Столяр раніше ніяк не міг зрозуміти поглядів самотніх людей. У період рабування у відділі міністерства він просто таки фізично страждав від соціальної ізоляції, яку йому забезпечив статус бідняка. Будучи від природи комунікабельним і товариським, Іван робив постійні спроби зав’язати хоч якісь приязні стосунки і болісно переживав усі зриви у цьому напрямку. Численні зради, кепкування і непорозуміння, яких він зазнав, не асоціювались у ньому з недовірою до людства. В цих невдачах він звинувачував, найперше, себе і свою гірку долю.

По суті, що він міг дати своїм друзям? Ні допомоги, ні мудрості, ні сили, ні підтримки. Кому і навіщо потрібен був такий друг? Ці думки кидали його у глибоку яму смутку і відчаю. Він намагався шукати шляхів самовдосконалення, багато читав, аналізував свою поведінку, потреби довколишнього світу – і незмінно повертався до висновку, що без влади і грошей йому не здобути визнання і приязного ставлення до своєї особи. Іван кинув спроби заводити знайомства, замкнувся у собі. Якщо життя не дало йому навіть натяку на можливості – значить він не гідний був нічого іншого.

Несподівані кардинальні зміни у житті – кар’єрний стрибок, достаток, стосунки з Мариною – відкрили його нову сутність. Він почав більше сміятись, бо частіше відчував себе щасливим і повноцінним. Він вже не соромився висловити свою точку зору, вже не так гостро переживав невдачі і помилки. Якщо раніше критика викликала у ньому неприязнь і депресію, тепер він сприймав її з математичною методичністю, добре вмів розрізнити приховану пораду і просту заздрість.

Загалом же Іван відзначив для себе, що вже ставиться байдуже практично до всіх точок зору, окрім своєї. У ньому вмерли максималізм і постійне прагнення соціальної справедливості. Він зрозумів, що її просто не може бути. У принципі. Що світ побудований на простому законі: щоб хтось був щасливим, необхідно, щоб хтось був нещасним. Можливості людини обмежувались лише тим, щоб взяти для себе максимально багато хорошого, і залишити іншим максимального багато погано.

І найголовніше. Немає ніякого протистояння Добра і Зла. Є сукупність потреб людства. Є обмежений пиріг соціальних, культурних і матеріальних благ. Кожен індивід бореться за свій шматок цього пирога, і лише від спритності і сили цього індивіда залежить величина вирваного ним шматка. Ідеальне втілення синтезу закону збереження енергії і теорії Дарвіна.

Ці висновки максимально спростили життя. Раніше він запрягався у роботу з головою, напинав усі жили, щоб понести той тягар, який на нього валився все більше і частіше. Новий Іван навчився керувати іншими. Він побачив, що начальника, який сам намагається переробити всю роботу і тим полегшити життя підлеглих, люди вважають дурнем. І в першу чергу над ним сміються його ж працівники, яким він намагається допомогти. Вони вважають його хорошим, добрим, «своїм хлопцем». Але дурнем.

Суворого керівника не люблять і бояться. Його кличуть на корпоративні гулянки, щоб не перетворювати його на ворога. Такий собі соціальний хабар. Справжній керівник – самотній. Усвідомлено самотній. Це його плата за владу і вплив. Саме ці регалії змушують більшість людей з ним дружити. Дружина мовчки з ним спить. Коханка спить з ним не мовчки. Це самотність у натовпі. Влада і вплив існують самостійними, ідеальними субстратами, які абсолютно знищують індивідуальну цінність людини.

І все ж, навіть у цій пустелі самотності, Іван залишав для себе маленьку оазу свіжості. Марина. Вона вибивалась із усіх законів і норм. Вона неодноразово, але досить тактично висловлювала сумніви з приводу нового соціального статусу Івана, у довгих бесідах намагалась постійно нагадувати йому те, ким він був до злету. При цьому вміла майстерно перевести розмову на іншу тему коли бачила, що передні питання починають викликати у нього роздратування. Її сріблястий сміх, здавалось, вміє поглинати взагалі всі негативні еманації довколишнього світу. Навколо нього крутилося сонце навіть у найсильніші бурі. Він збуджував нерви дзвінким переливом ніжності, його солодка музика надихала, додавала сил  і впевненості.

Вона була його щастям, його натхненням. Вона була єдиною його справжньою цінністю у цьому ворожому світі.

До всього просто заворожував її глибокий інтелект, її висока ерудованість і начитаність. З нею цікаво і вільно можна було обговорювати які завгодно теми. Надто, що такі обговорення не зупинялись ніколи, плавно перетікали від галузі до галузі, від означення до означення. Висновки Марини були несподівані, десь навіть неймовірні, їх неможливо було просто так прийняти, вони вимагали, провокували реакцію, дискусію. Але у продовженні обговорення Іван не раз ловив себе на думці, що він, навіть попри початкову свою затятість, починає сумніватись у, здавалося б, навіть основоположних, монументальних догмах. Йому вже не здавались непорушними очевидні моральні чи матеріальні закони. При цьому на нього головним чином впливали навіть не її мудрі, вагомі аргументи, а спокій і послідовність нанизаних висновків. От і зараз, притулившись до нього своїм ніжним плечем, Марина тихо говорила з приводу цікавої, але несподіваної теми – язичницьких традицій давніх слов’ян.