Розділ 1 Гідна винагорода за тяжкий вибір

Він натиснув мишкою клавішу «вимкнути» на екрані комп’ютера, відкинувся на спинку крісла і закрив втомлені очі. 

Під повіками продовжували танцювати кольорові вогники, відбиваючись пульсуючим болем у голові. «Господи, коли я вже здохну?!» Ця думка була суто механічна, вже напрацьована, виникала автоматично, незалежно від умов і часу. Вона не була реальним бажанням смерті чи якогось фіналу. Просто так, порожня слово-формула, яка нічого не значить. Це як матюки, які багато людей використовують, навіть не замислюючись, як сполучники чи прийменники. Як дихати. Думати про смерть – і дихати.

Іван глянув у вікно. Надворі було зовсім темно, столиця вже у повну силу запалювала вечірні вогні. Треба було збиратись додому. Хоча кому це було «треба»? Нікому. Що його чекає у порожній холодній квартирі? Пустий холодильник? Обідрані стіни? Розсохлі вікна, через які видувалося і без того його нетривке здоров’я? У нього навіть кота не було – на його мізерну зарплату просто не було б чим його годувати. Усе його багатство – невелика обідрана квартира «на висилках», яку батьки і бабуся йому придбали, стягнувши усі вірні і невірні гроші. Продали все, що могли. Аж до честі і гордості. Останні, якраз, пішли дуже дешево – інженер Сергій Трохимович Столяр за дві тисячі доларів віддав свій патент на якийсь там «пристрій для стабілізації якихось там енергетичних реакцій», над розробкою якого працював усе своє життя. «А набіса він мені! Це все мрії. Порожні мрії».

Іван добре пам’ятав, як втомлено посміхався тато, коли його син, молодий фахівець державної служби, розпинався про соціальну справедливість. Пам’ятав порожнечу у очах мами, коли вона перебирала свої такі-сякі прикраси перед тим, як віднести їх скупникам. Як довго плакала над копійками, які отримала. Мама не любила прикрашатись, але дуже дорожила цими маленькими предметами. Кожен з них був для неї частинкою світлих епізодів, якими життя не часто балувало вчительку молодших класів рядової школи. Ота брошечка – подарунок бабусі перед смертю. Тоненька обручка – перша прикраса, яку їй подарував коханий чоловік, батько Івана. Срібні сережки з бірюзою – презент чоловіка за народження сина. За цю свою пам’ять Ганна Іванівна, його мати, отримала ледве двісті доларів. І то лиш тому, на запевнення скупників, що вони «глибоко поважають трагедію жінки, яка розлучається зі своїми спогадами».

Трохи не так сталося з перстнем. Масивний, золотий, розписаний чудернацькою вяззю незрозумілих знаків, з червоним каменем у оправі – він був єдиною справжньою коштовністю у невеликому маминому багатстві. Батько, хоч і був незначним спеціалістом у ювелірній галузі, вичитав десь, що камінь цей – багряний діамант чистої води, дуже рідкісний і дорогий.

Мама на те не зважала, їй була важливіша сама пам’ять, яку беріг перстень. Пам’ять туманна, уривчаста і примарна. Із розповідей своєї бабусі мама знала, що перстень цей у її родині вже давно, перейшов від прадіда бабусі, нащадка славної родини запорізького козака. Як він потрапив у руки українського лицаря? Тут родинні міфи і легенди вперто мовчали. Та до того було і байдуже.

Предмет став родинною реліквією, духовною цінністю, яку передавали з покоління у покоління. Його ховали у часи «червоного терору», повальних обшуків, коли прадід Івана мало не поплатився за нього життям. Його не поміняли на хліб у часи голодоморів в Україні. Не продали, коли молодий інженер Сергій Столяр одружився з юною милою вчителькою Ганною Малярчук, і перед молодятами також постало питання виживання їхньої родини. Всі лихоліття і трагедії пережив у їхній родині таємничий перстень. І от його доля вирішилась у першому десятилітті нового тисячоліття від Різдва Христового.

-  Остання ціна – сімсот п’ятдесят доларів. Берете – беріть. Ні – то йдіть собі, за вами он уже яка черга.

Іван озирнувся. У скупника дійсно переминались з ноги на ногу чимала ватага клієнтів. Звичні фігури –  наркомани, алкоголіки, обірвані інтелігенти – традиційні покупці останньої надії. Вони вже відверто роздратовано позирали на літню жінку з молодим чоловіком біля віконечка, які ніяк не могли дати собі раду. Іван з ненавистю поглянув на квадратне обличчя скупника. Заплиле жиром, неголене, спітніле, з ріденьким волоссячком на чолі – гидке черево нездорової жаби, та й годі.  

-  Беріть-беріть. Державний оцінник дасть ще менше.

Іван це добре знав. Істина йому відкрилась віднедавна про те, що всі державні оцінщики коштовностей сидять на зарплаті у приватних скупників-спекулянтів. Що ювеліри-одинаки, які намагались мужньо протистояти діям організованої системи, десь зникали, а їхні рідні і близькі даремно оббивали пороги правоохоронних органів.  А якщо кримінальну справу і порушували – то її швидко «закривали». А слідчий і його безпосередній керівник отримували тугий конверт і раділи життю, якого їх також могли позбавити, надумай вони опиратись і шукати правди. А так і вівці ситі, і вовки цілі. Чи навпаки? Не важливо.

Іван знав – більше семисот доларів за перстень вони не отримають. Сімсот п’ятдесят – найщедріша пропозиція. І йому було дуже боляче дивитись на порожнє, змарніле обличчя мами, на тремтіння її рук, на холодну сльозу, яка текла її сірою щокою.

Він рішуче взяв її за руку і вивів на вулицю. Вона йшла, немов автомат, на рівних ногах, не хитаючись. Здається, життя, у нормальному розумінні цього слова, покинуло це згорьоване тіло. І ніякі радощі вже не зможуть його повернути.

-  Я перепрошую…

За наступні сім років Іван Столяр не раз прокручував у пам’яті сцену, яка відбулася потім. Постійне обсмоктування цієї теми відновило події аж до найдрібнішої деталі. Він згадав навіть візерунок на металевих ґудзиках їхнього несподіваного співбесідника – грифон, який став на диби, обіймаючи розлоге дерево. Єдине чого він не міг згадати – обличчя. Це точно був чоловік, з чорнявим волоссям, вусами і борідкою… та інші подробиці тонули у слизькому тумані. Іван не дуже тим переймався – з дитинства мав погану пам’ять на обличчя. Ця якість не раз з ним неприємно жартувала, приносячи у життя безліч ніякових, неприємних хвилин.