Мить Тиші

Двері агенції свят відчинилися майже беззвучно, але Міша все одно підвів голову. День тягнувся повільно: папери, дзвінки, макети кульок на екрані ноутбука. Він уже збирався повернутися до роботи, коли побачив Меланію — і повітря в кімнаті ніби змінило щільність.

Вона увійшла впевнено, але не демонстративно. Світле волосся спадало на плечі м’якими хвилями, і в цьому було щось надто знайоме, надто небезпечне для його спокою. Меланія усміхнулась так, ніби точно знала, який ефект це має.

— Привіт, — сказала вона, повільно оглядаючи приміщення. — Це тут роблять ідеальні свята?

— Залежить від того, для кого, — відповів Міша, встаючи з-за столу. — Якщо для правильних людей — то так.

— Мені пощастило, — вона зробила крок ближче. — Я якраз правильна.

Вона сказала це легко, але погляд затримався на ньому довше, ніж потрібно. Міша відчув, як усередині щось напружується — не тривога, ні, швидше очікування.

— Мені потрібно організувати день народження, — продовжила Меланія, знімаючи пальто. — Моєї маленької сестрички. Їй п’ять.

— Серйозне завдання, — усміхнувся він. — У п’ять років вимоги вищі, ніж у дорослих.

— Тоді добре, що я прийшла до професіонала, — вона нахилила голову. — Ти ж професіонал, правда?

Вона навмисно перейшла на «ти», і Міша це помітив. Але не зупинив.

— Абсолютно, — відповів він, підсуваючи їй стілець. — Розповідай, що любить іменинниця.

Меланія сіла, закинувши ногу на ногу, і зробила це так повільно, що він мимоволі відвів погляд — і тут же повернув його назад.

— Вона обожнює принцес, єдинорогів і все рожеве, — сказала Меланія. — Але я хочу, щоб свято було… особливим. Не банальним.

— Як ти, — вирвалося в нього раніше, ніж він встиг подумати.

Вона усміхнулась ширше.

— Обережно, — сказала тихо. — Ти фліртуєш з клієнткою.

— Ти перша почала, — відповів він, нахиляючись трохи ближче. — Я просто підтримую стиль заходу.

Їхні погляди зустрілися. Меланія відчула, як у грудях з’являється дивне тепло — небезпечне, неправильне, але таке приємне. Вона ловила себе на тому, що говорить повільніше, ніж зазвичай, що грається пасмом волосся, що кожне слово — це маленький виклик.

— А якщо я скажу, що хочу, щоб на святі був хтось, хто триматиме увагу дітей? — вона провела пальцем по краю столу. — Харизматичний. З почуттям гумору.

— Тоді я скажу, що в нас якраз є такий, — Міша нахилився ще ближче. — Але він дуже вибагливий у клієнтах.

— Його можна чимось переконати? — прошепотіла вона, дивлячись просто в очі.

— Це залежить, — він усміхнувся. — Наскільки клієнтка наполеглива.

Меланія відчула, як межа між грою і правдою стирається. Вона сміялася, жартувала, кидала йому погляди, повні обіцянок, яких не збиралася виконувати — або, можливо, навпаки. Їй подобалося, як він реагує: не хапається, не тисне, а відповідає рівно настільки ж гостро.

Коли всі деталі були обговорені, вона встала, затримавшись на мить.

— Отже, — сказала вона, — ти врятуєш день народження маленької дівчинки.

— І, можливо, ще когось, — відповів він.

Вона вийшла з агенції, і лише на вулиці дозволила собі зупинитися. Усмішка зникла, поступившись розгубленості. Меланія притулилася до холодної стіни й заплющила очі.

Що я роблю? — думала вона. Це не про свято. Це не про сестру. Це про нього.

Її тягнуло до Міші незрозуміло й безглуздо. Він не робив нічого особливого — не обіцяв, не зачаровував навмисно. Але поруч із ним вона відчувала себе занадто живою. Ніби він бачив її справжню — ту, яка ховається за іронією й фліртом.

Я фліртую, коли мені страшно, — зізналася вона собі. А з ним мені страшно більше, ніж хотілося б.

І водночас вона знала: вона ще повернеться. Навіть якщо привід буде зовсім не про свято. Бо деякі люди чіпляють не тому, що правильні, а тому, що небезпечні для серця.

Міша ще кілька хвилин сидів, дивлячись на порожні двері агенції, ніби Меланія могла повернутися просто зараз. У кімнаті залишився її запах — ледь вловимий, теплий, зовсім не схожий на ті солодкі аромати, до яких він звик. Він спробував повернутися до роботи, відкрив ноутбук, навіть щось надрукував, але літери розпливалися. Думки вперто поверталися до того, як вона дивилася на нього, як усміхалася, як легко переходила межі й так само легко робила вигляд, що їх не існує.

Зараз або ніколи, — промайнуло в голові.

Він різко підвівся, схопив куртку й майже вибіг з агенції, не замикаючи двері як слід. Серце билося швидше, ніж зазвичай, ніби він біг не до парковки, а від чогось важливого — або навпаки, до нього. Холодне повітря вдарило в обличчя, але це тільки прояснило думки. Він озирнувся й побачив її майже одразу.

Меланія стояла біля своєї машини, тримаючи телефон у руці. Світле волосся ловило останні промені дня, і на мить Міша зупинився, просто дивлячись. Вона підвела очі, помітила його і ледь помітно всміхнулася — так, ніби чекала.

— Ти завжди так ефектно тікаєш від клієнтів? — запитала вона, ховаючи телефон у сумку.

— Тільки від тих, яких не хочу відпускати, — відповів він, стаючи поруч.

Вони стояли надто близько для випадкової розмови, але жоден не зробив кроку назад. Меланія сперлася на дверцята машини, схрестивши руки.

— Щось забув? — її голос був легкий, але в очах блищало щось уважне.

— Так, — Міша нахилив голову. — Запитати, чи вечеря входить у пакет послуг.

— Залежить від програми, — вона усміхнулась. — І від того, хто платить.