Між Поліною і Меланією

Після клубу Міша не залишився до ранку. Він вийшов раніше, ніж планував, коли музика ще тримала людей у своїх обіймах, а ніч не думала відпускати місто. Дорога додому була порожня й тиха, ніби хтось спеціально прибрав зайві звуки, щоб він лишився наодинці з думками. Таксі ковзало мокрим асфальтом, ліхтарі миготіли за вікном, і кожен з них вирізав із темряви спогади, від яких він намагався втекти весь вечір.

Поліна залишила по собі відчуття тепла — легкого, несподіваного, як ковток повітря після довгого занурення. Але щойно двері квартири зачинилися за його спиною, це тепло почало відходити, поступаючись чомусь глибшому й болючішому. Міша скинув куртку, не вмикаючи світла, і сів біля вікна. Місто знизу дихало рівно, байдуже до того, що відбувалося в ньому.

І тоді з’явилася Меланія.

Не різко — тихо, майже ніжно. Її світле волосся завжди виникало першим у пам’яті, ніби все інше було другорядним. Він згадував, як воно ловило сонце вдень і лампове світло ввечері, як здавалося м’яким навіть на відстані. Йому завжди хотілося торкнутися його, провести пальцями, ніби перевіряючи, чи вона справжня, чи знову його уява.

Він думав про те, як Меланія сміялася — не для всіх, а тільки тоді, коли забувала про світ. Про те, як іноді мовчала занадто довго, і в тому мовчанні було більше правди, ніж у будь-яких словах. Поліна в клубі була яскравою, живою, миттєвою. А Меланія — світлою. Не за кольором волосся, а за відчуттям, яке залишалося після неї, навіть коли її не було поруч.

Міша усвідомив, що ця ніч нічого не вирішила і не розв’язала. Вона лише чіткіше окреслила межі його серця. Він міг сміятися з іншою, танцювати, говорити, але думки все одно поверталися туди, де було по-справжньому важливо. Світле волосся Меланії переслідувало його, як спогад, від якого не хотілося тікати.

Він ліг на ліжко, дивлячись у темну стелю, і вперше за довгий час дозволив собі чесність: деякі люди не йдуть з нами далі, але залишаються в нас назавжди. І, можливо, саме Меланія була тією тишею, яку не здатна перекрити жодна музика.

Після клубу Міша не залишився до ранку. Він вийшов раніше, ніж планував, коли музика ще тримала людей у своїх обіймах, а ніч не думала відпускати місто. Дорога додому була порожня й тиха, ніби хтось спеціально прибрав зайві звуки, щоб він лишився наодинці з думками. Таксі ковзало мокрим асфальтом, ліхтарі миготіли за вікном, і кожен з них вирізав із темряви спогади, від яких він намагався втекти весь вечір.

Поліна залишила по собі відчуття тепла — легкого, несподіваного, як ковток повітря після довгого занурення. Але щойно двері квартири зачинилися за його спиною, це тепло почало відходити, поступаючись чомусь глибшому й болючішому. Міша скинув куртку, не вмикаючи світла, і сів біля вікна. Місто знизу дихало рівно, байдуже до того, що відбувалося в ньому.

І тоді з’явилася Меланія.

Не різко — тихо, майже ніжно. Її світле волосся завжди виникало першим у пам’яті, ніби все інше було другорядним. Він згадував, як воно ловило сонце вдень і лампове світло ввечері, як здавалося м’яким навіть на відстані. Йому завжди хотілося торкнутися його, провести пальцями, ніби перевіряючи, чи вона справжня, чи знову його уява.

Він думав про те, як Меланія сміялася — не для всіх, а тільки тоді, коли забувала про світ. Про те, як іноді мовчала занадто довго, і в тому мовчанні було більше правди, ніж у будь-яких словах. Поліна в клубі була яскравою, живою, миттєвою. А Меланія — світлою. Не за кольором волосся, а за відчуттям, яке залишалося після неї, навіть коли її не було поруч.

Міша усвідомив, що ця ніч нічого не вирішила і не розв’язала. Вона лише чіткіше окреслила межі його серця. Він міг сміятися з іншою, танцювати, говорити, але думки все одно поверталися туди, де було по-справжньому важливо. Світле волосся Меланії переслідувало його, як спогад, від якого не хотілося тікати.

Він ліг на ліжко, дивлячись у темну стелю, і вперше за довгий час дозволив собі чесність: деякі люди не йдуть з нами далі, але залишаються в нас назавжди. І, можливо, саме Меланія була тією тишею, яку не здатна перекрити жодна музика.