Тиша Між Двома

Меланія йшла вечірніми вулицями поруч з Арією, засміяна, легка, готова до ночі. Вони давно планували вибратись у клуб і нарешті відчути справжній драйв.

— Сьогодні ми просто відриваємось, окей? — сказала Арія, поправляючи сережку.

— Окей, — усміхнулась Меланія.

У клубі їх накрив шум, світло й музика DJ Мети, що вібрувала підлогу. Неон миготів рожевими й фіолетовими. Люди крутилися в танцях, дехто сміявся, дехто тримав коктейлі над головою.

І саме в той момент, коли Меланія хотіла зробити перший ковток свого напою, вона завмерла.

Біля бару стояв він.

Високий, з легкою усмішкою на губах, нахилившись до друга, щось розповідаючи. Звичний рух руки, яким він підтягував футболку на плечі…

І очі. Ті самі. Темні, глибокі.

Її серце пропустило удар.

Це ж…

Ні, не може бути.

Вона проковтнула повітря. Але чим довше дивилась, тим сильніше пам’ять розгортала старі сторінки.

Михайло.

Хлопець зі школи.

Той, у якого вона була закохана.

Вона не сказала Арії ні слова. Просто застигла на кілька секунд, мов зачарована.

Наче час коротко зупинився тільки для неї.

— Пішли танцювати? — Арія торкнулась її руки.

— Угу… зараз, — тихо відповіла Меланія, не зводячи погляду.

Вона швидко відвела очі, зробила вигляд, що нічого не трапилось. Що всередині не тремтить.

Та чому він тут? Чому саме сьогодні? І чому я… реагую так, ніби мені знову п’ятнадцять?

Вона вже хотіла розвернутись до танцполу, коли раптом побачила, як до Михайла підійшла дівчина. У яскравій червоній сукні.

Поліна щось сказала йому, посміхнулась, поклала руку на його плече — і легко, впевнено торкнулася його губ своїми.

Короткий, але такий, що все стало зрозуміло без слів.

У Меланії все стиснулось. Різко, неприємно, неочікувано.

Невелика, колюча ревність пройшлася під ребрами.

Серйозно? Мені яка різниця? Він же… ніхто.

Але серце не завжди слухається логіки.

— Ти йдеш? — спитала Арія, не підозрюючи нічого.

— Так, — твердо сказала Меланія. — Хочу танцювати.

У її ході раптом з’явилась впевненість.

Не демонстративна — а та, що народжується з болю й бажання відчути себе живою.

Вона зайшла в гущу танцюючих тіл, пульсуюче світло робило її силует м’яким, а рухи — сміливими. На неї одразу звернув увагу темноволосий хлопець, ближчий до її віку. Він усміхнувся, вона відповіла йому ледь помітно.

Танцюй, наказала собі. Просто танцюй. Забудь.

А музика била так голосно, що думкам стало ніде сховатися.

Меланія танцювала, намагаючись заглушити музикою те свербляче відчуття всередині. Хлопець, що підійшов до неї, був усміхнений, упевнений, і, здавалося, знав, що робить. Він рухався поряд, трохи занадто близько, трохи занадто настирно, але Меланія не одразу це помітила — у голові все ще крутився поцілунок Поліни й Михайла.

— Хочеш щось випити? — спитав хлопець.

— Та можна, — відповіла вона розсіяно.

Він приніс напій. Вона зробила ковток — маленький, обережний, але через кілька хвилин світло клубу почало переливатись не так, як зазвичай. Меланія відчула несподівану слабкість, ніби ноги трохи підкошуються.

— Мені щось… — прошепотіла вона, дивлячись на хлопця.

— Все нормально, ходімо, я виведу тебе, — сказав він занадто швидко. Його рука вже торкнулась її талії.

Він вів її до виходу, занадто впевнено, ніби поспішав. Меланія намагалася зосередитись, але голова крутилася, погляд плавав. Їй ставало страшно.

Коли вони майже дійшли до дверей, раптом із боку хтось різко схопив хлопця за плече й відтягнув.

— Ти куди її тягнеш? — пролунав низький, жорсткий голос.

Меланія впізнала його навіть через туман у голові.

Михайло.

Хлопець спробував щось сказати, але фраза прозвучала не переконливо — та й не встиг він нічого довести, бо охорона вже підійшла, почувши тон Михайла. Чужака вивели, навіть не давши йому виправдатись.

Михайло підхопив Меланію під руки.

Меланія сиділа біля стіни клубу, повільно приходячи до тями. Повітря було прохолодним, але голова все ще трохи паморочилась. Михайло стояв поруч, нахилившись до неї, руки в кишенях, погляд пильний.

— Ти вже краще? — запитав він м’якше.

— Так… думаю, так, — видихнула вона.

Між ними повисла тиша. Неприємна, напружена, але водночас дивно тепла.

Вона наважилась глянути на нього — і знову відчула той дивний холод у грудях, коли згадала сцену в клубі.

Поцілунок. Та дівчина. Його реакція.

Щоб відвести думки, вона сказала перше, що спало на думку:

— Можеш повертатись. До… тієї. — Вона махнула рукою у бік клубу. — До твоєї… ну… не знаю, хто вона тобі там.

Михайло примружився.

— До кого, Меланіє?

— До тієї дівчини, — вона зробила жест губами, — яка тебе поцілувала.

Він на секунду навіть не поворухнувся.

— А-а-а… — протягнув він, — то ти бачила.

— Ні, не те що бачила… просто… — Вона збилася. Занадто багато емоцій. — Просто вертайся до неї, і все.

Михайло обперся плечем об стіну, схрестивши руки на грудях.

Його усмішка була легка, але погляд — гострий.

— Ти її не знаєш, — зауважив він, ніби це щось важливе.