Несподівані Почуття

Поліна сиділа біля вікна своєї квартири, згорнувшись у плед, і вже втретє за вечір відкривала сторінку в телефоні, де були збережені повідомлення від Михайла. Вона не планувала думати про нього. Узагалі. Після тієї ночі в клубі вона була впевнена, що це просто випадковість, флірт, який розчиниться в пам’яті, як дим.

Але він — не розчинився.

В голові Поліни знову й знов пам’ятались його очі. Ті темні, уважні, ніби вони бачили більше, ніж він хотів показати. І руки — теплі, сильні. І його голос, який чомусь відлунював у неї в грудях, хоч він давно не писав.

— Боже, що зі мною? — прошепотіла вона й усміхнулась сама собі.

Вона згадувала, як він сміявся. Як нахилявся до неї, коли щось розповідав. Як дивився, коли думав, що вона не бачить. І що більше вона згадувала, то сильніше розуміла:

вона починає закохуватись.

Їй стало тепло і тривожно водночас. Відчуття, ніби вона стоїть на краю кручі й хоче зробити крок, хоча не знає — це політ чи падіння.

— Та ну, Поліно… — вона зітхнула й набрала йому повідомлення.

Поліна: Привіт! Хотіла б запросити тебе на вечерю… сьогодні. Думаю, нам є про що поговорити :)

Палець ще секунду вагався над кнопкою «Надіслати». Але вона натиснула.

І тепер чекала.

Секунду. Дві. Хвилину. П’ять.

Телефон нарешті завібрував.

Михайло: Привіт, Полінко. Дуже хочу. Але сьогодні не вийде, справи в агенції. Справді важко вирватись.

Її серце злегка впало.

Тільки злегка. Бо відчувалось, що він пише щиро.

Поліна: Все добре, я розумію. Може іншим разом.

Вона відклала телефон, думаючи: може, він просто не хоче?

Але в той же момент — дзвінок у двері.

Поліна підвелася, не розуміючи, хто це може бути. Вона нікому нічого не чекала. І точно не замовляла доставку.

Відчинила.

І реально втратила дар мови.

Перед дверима стояв величезний, буквально гігантський букет червоних троянд. Такий великий, що за ним ледь проглядав кур’єр.

— Доставка для Поліни, — сказав він.

Вона розгублено взяла букет — а він був важкий, гарячий від кольору, аромат бив у ніс, серце почало калатати ще гучніше.

До стрічки була прикріплена маленька картка.

Вона відкрила.

«Щоб вечеря була хоча б трошки зі мною.

М.»

Поліна завмерла, читаючи коротке, але таке тепле повідомлення.

Її щоки спалахнули. Вона притисла букет до грудей і не стримала усмішку.

— Ну все, — прошепотіла вона. — Я точно влипаю.

В квартирі запах троянд змішався з її сміхом, легким і щирим.

І тепер замість хвилювання в ній росло зовсім інше відчуття:

надія.