Забуті Погляди

Це був звичайний четвер, я готувалась до день народження і збиралась в агенцію. Припаркувавшись біля центру, швидко зайшла в приміщення. Я навіть не дивилась під ноги, просто рухалась уперед. І раптом щось різко вдарило в її плече. Я не встигла ні видихнути, ні вчепитися за стіну — ноги підвернулися, і вона впала прямо на холодну плитку. Удар луною пройшовся по всьому тілу.

-О Боже, ти в порядку? — чийсь голос був збентежено-тривожним.

Перед очима з’явилась рука — тепла, сильна. я підняла погляд і зустрілася з парою карих очей, знайомих… але ні. Десь бачених, але звідки? Він виглядав так, ніби щойно пробіг марафон і тепер дуже жалкує, що не зупинився раніше.

- Даруй, я не дивився, куди йду… — він зупинився на півслові, коли Меланія торкнулася його руки, щоб підвестися.

Його погляд ковзнув по її обличчю, ніби щось шукав. Я відчувала себе незручно — ніби він знає її краще, ніж я його.

-Все добре, — видихнула, відпускаючи його руку. — Буває.

Він ніби хотів щось сказати ще, але я вже відвернулась і пішла далі коридором. Його погляд я відчувала на собі до самого повороту. І все одно — десь у грудях щось ворухнулося, дивно й тривожно. Невже справді його десь бачила?

Від лиця Михайла

Вона впала так легко, ніби була пір’їнкою. І коли я простягнув руку, мене вразило одне — у Меланії все таке ж гарне волосся. Те саме, яке вона колись носила трохи довше, і яке я запам’ятав ще зі шкільних коридорів. М’яке, світле, що завжди спадало їй на плечі й трохи закривало обличчя, коли вона сміялась. Я дивився на неї, і не міг зрозуміти — чому жодної реакції? Ні натяку, що вона пам’ятає.

Хоча я пам’ятав усе.

Ми сиділи разом на задніх партах у середній школі. Вона постійно губила ручки — і позичала мої. Вона приносила в школу цукерки й ділилася зі мною, бо казала, що «солодке робить уроки менш болючими». Я робив вигляд, що мені байдуже, а сам чекав кожної перерви, аби почути її сміх.

Був один день, коли ми прогуляли уроки математики, сидячи на сходах біля спортзалу. Меланія тоді розповідала, що мріє поїхати до моря, а я думав тільки про те, як сонце підсвічує її волосся — тепле, мідне, живе. А тепер вона стояла переді мною. Та сама Меланія. Але дивилась так, ніби бачить мене вперше. Ніби всі ті моменти — дрібні, прості, наші — для неї не існували. Я дивився, як вона йде коридором, і зрозумів: доля смішна річ. Вона повертає людей тоді, коли ти найменше.

Від лиця Меланії

Я стояла в дверях агенції свят, тримаючи в руках записник з усіма своїми ідеями. Мрія зробити своє двадцятиріччя справжнім феєрверком — яскравим, незабутнім і масштабним — ось що привело мене сюди. Співробітники посміхалися, вітаючи мене, але я знала: щоб втілити все, що я задумала, потрібна не просто організація, а справжня підтримка. Моє свято було занадто великим проєктом — це не просто вечірка, це ціла історія, шоу, яке мало об’єднати моїх друзів, близьких і навіть тих, хто давно вже втратив зі мною зв’язок. І тому мені довелося зустрітися з директором агенції — Михайлом. Я побачила в його очах інтерес, але і серйозність — свято такого масштабу — це великий виклик.

-Меланія, — сказав він, коли ми сіли за стіл переговорів, — розкажи, що ти хочеш зробити? Чому це свято має бути таким масштабним?

Я глибоко вдихнула і почала:

-Це моє двадцятиріччя, але я хочу не просто відзначити його — я хочу створити день, який запам’ятають всі. Концерти, виступи, інтерактиви, фотозони, святкові сюрпризи… Це буде не просто вечірка, а справжнє шоу.

Михайло уважно слухав, іноді записуючи щось у блокнот.

-Розумію, — відповів він, — але такі події вимагають великих ресурсів і ретельної організації. Тобі доведеться узгодити бюджет, сценарій, логістику. Ти готова до цього?

Я посміхнулася:

-Абсолютно. Я знаю, що це складно, але готова працювати над кожною деталлю. Він задумливо подивився на мене.

-Добре, — сказав Михайло. — Тоді готуй повний план, і ми обговоримо це з командою. Якщо все буде на належному рівні — свято відбудеться. Я відчула, як в грудях розлилося тепло — це був перший крок до моєї мрії.

-Дякую, — тихо сказала я. — Я не підведу.

І вже знала: попереду — купа роботи, але і  неймовірний шлях до свята, яке змінить усе.