Глава 5

Ледве розплющивши очі, Ліза побачила, навіть не побачила, а відчула, якусь незрозумілу тишу. Не було гуркоту машин, не уривалися сусідськи фрази, не долинали звуки міста. Замість монотонного гулу мегаполісу, до якого дівчина звикла, вона опинилася в тиші. Ця тиша дихала розміреністю та спокоєм. Вона проникала в душу, заповнюючи її до країв, і дарувала солодке відчуття: все налагодиться.

З відчиненого вікна в кімнату заглядали сонячні промені, котрі освітлювали кожен куточок. Дівчині навіть здалося, що вона знаходиться не в маленькій кімнатці під дахом, а в справжній казці… Ось зараз двері відчиняться і в кімнату увійде зла мачуха, насипе на підлогу горох із сочевицею і змусить перебирати. Але як тільки за нею зачиняться двері, у вікно впурхнуть голуби і допоможуть дівчині.

Ліза вибралася з ліжка та підійшла до вікна. Перед нею розстилалися зелені луки з яскравими червоними маками, котрі тікали у далечінь. І десь там на обрії, вони зустрічалися зі схилами гір, які височіли в своїй царській красі на горизонті, і шанобливо схиляли перед їх величчю свої червоні голівки. А якщо висунути голову з вікна і подивитися навкруги, то можна побачити безліч будиночків, які заховалися від літньої спеки в зелені дерев.

— Як же тут гарно, — вирвалось в Лізи.

І в ту ж хвилину вона відчула легкий укол у серці, згадавши, що збирається залишити це дивовижне місце. «Ну як уся ця краса може поєднуватися з цією старою?» — Знову подумала Ліза.

Перед її очима відразу виник образ Анни Митрофанівни. Зелені, пронизливі очі, неймовірно схожі на Лізини. Але, на відміну від дівчини, якісь колючі. Обличчя, прорізане кількома глибокими зморшками, що надають бабці суворого вигляду. Сиве волосся, що не знає фарби, ретельно підстрижене і укладене в зачіску. Та цей мундштук…

— Вона складається з протиріч, — підсумувала Ліза. — Так само, як і сама суперечить цій природі та цьому будинку.

Спустившись на кухню, дівчина заглянула до всіх шаф і зазирнула у холодильник. Знайшовши всі необхідні інгредієнти, Ліза блаженно посміхнулася та закружляла по кімнаті. «Печиво буде!» — радісно подумала вона, вставляючи навушники у вуха і включаючи улюблену мелодію, яка завжди змушувала її тихенько підспівувати. Яйця, молоко, борошно, цукор… Ліза місила тісто, тихенько співаючи знайому пісню і час від часу пританцьовувала.

— Ось ти моє гарне тісто, — примовляла вона, вимішуючи ніжно-жовту масу. — Зараз ми тобі додамо родзинки… м-м-м, які смачні печеньки у нас вийдуть… ще трохи борошна… чудово…

Відчуваючи в душі легку ейфорію від почуттів, що наповнили її з самого ранку, від звуків улюбленої музики, що лунали у навушниках, від дотику до тіста, що оживало у її руках, Ліза навіть не помітила, як уважно стежать за кожним її рухом очі бабці.

Ганна Митрофанівна, примруживши свої пронизливі очі, стояла в дверях кухні і кілька хвилин вивчала онучку. Потім, посміхнувшись чомусь, вийшла надвір і, завернув за будинок, зникла на городі.

Вийнявши з духовки лист, дівчина обережно переклала готове печиво на тарілку та винесла на веранду.

— Тепер можна і чай пити, — радісно зауважила Ліза. — А де ж…

— Тут, — сухо промовила стара.

Від несподіванки Ліза озирнулася. Ганна Митрофанівна піднімалася сходами веранди. «Як вона тут опинилася? І як зрозуміла, що настав час йти на чай?» — промайнуло у Лізи.

— Твоє печиво пахне на всю округу, — пояснила стара, не зводячи з онучки пронизливих очей. — Не намагайся знайти незвичайне в тому, що можна пояснити звичайною логікою. Інакше зануришся у забобони і замість бажаної свободи станеш рабом обставин.

Ліза з подивом дивилася на стару.

— Що-о-о? — перепитала дівчина, сподіваючись почути осмислене пояснення.

Але стара, опустившись у своє крісло на веранді, промовила інше:

— Ну, що ж, давай спробуємо твоє печиво. Ану, налий мені чайку.

Ліза, забувши про незрозумілу фразу старої, одразу ж напружилася, з нетерпінням чекаючи на вердикт. Чи сподобається старій печиво? І як вона скаже про це?

Ганна Митрофанівна відкусила шматок печива та незворушно прожувала його. Потім відкусила ще і ще. Ліза вичікувально дивилася на стару. Чому вона мовчить? Чому не каже, подобається їй чи ні?

— Ну, я-а-а-ак? — Нарешті не витримала Ліза, спостерігаючи за тим, як з тарілки зникає вже третє печиво.

Бабця перестала жувати й уважно поглянула на Лізу.

— А ти сама вважаєш, як воно? Твоє печиво? — раптом запитала вона.

— Я не вважаю, я знаю, що випікаю найсмачніше печиво! — випалила Ліза.

«І якщо хтось не може його оцінити, то це його проблема!» — хотілося додати їй, але вона промовчала.

— А якщо ти знаєш, — почала стара, посміхаючись. — Тоді навіщо тобі моя думка?

Від здивування очі Лізи округлилися, а брови поволі поповзли вгору.

— Як це навіщо? — здивовано повторила вона. — Ну, це ж… прийнято так…

— Запам'ятай, дитинко, — прохрипіла стара. — Те, що кажуть люди, це лише їхні думки. І вони не мають жодного відношення до тебе. Якщо ти сама знаєш, що твоє печиво смачне, то хіба тобі важливо, що скаже бабця, яка вижила з розуму?

— В принципі, неважливо, — погодилася Ліза.

— Якщо ти знаєш, що ті квіти, які ростуть у горщику, прекрасні, — продовжувала стара, — то скільки б тобі не казали, що вони потворні, ти все одно знатимеш, що вони гарні… Просто у вас не збіглися смаки. Згодна?

— Так-а-а, — задумливо простягла Ліза.

— Тому ніколи не приймай на віру чужої думки, — підсумувала стара. — І тим паче не дозволяй собі залежати від неї.

«Оце так! — промайнуло у дівчини. — А стара не така проста, як здається… і навіть розумна…»

Ліза посміхнулася. Нарешті вони із бабцею зробили крок назустріч один одному. Можливо, вони навіть зможуть порозумітися. «Головне не прогаяти цей момент», — подумала дівчина. Але мрії Лізи перервав моторошний крик, що долинав від хвіртки:

— Митрофанівно, допоможи!