Глава 4

Лізу охопила паніка. «Гальма не працюють, — промайнуло в голові. — Що роблять у таких випадках? На що натискати? Як скинути швидкість?» У розпачі дівчина почала перемикати швидкості, сподіваючись трохи загальмувати.

— Що ж робити? — закричала вона, ніби хтось міг почути її та дати слушну пораду.

І зовсім недоречно з'явилася думка: «Сповідуйся… прийшла твоя година…» Через мить Ліза відчула сильний удар, від якого всі її внутрішні органи здригнулися з небувалою силою. Моторошний біль встромився в маківку і, як старі жорна, перемолов все тіло.

Втрачаючи свідомість, Ліза відчувала, як її стиснули залізні лещата, котрі не дозволяли ані поворухнутися, ані вдихнути повітря. Це був останній спогад, після якого дівчину поглинула темрява.

Прокинулася Ліза в лікарні. Біла стеля… Крапельниця з кількома пляшками. З однієї із них тонкою прозорою трубочкою до Лізиної вени капало життя. А поряд на стільчику сиділа мама, котра раптово посивіла.

— Що трапилося? — запитала Ліза, дивуючись, як тихо звучить її голос.

— Доню, — зраділа мама, втираючи зім'ятою серветкою вологі від сліз очі. — Лізонько, ти отямилася. Дівчинко моя… ти в аварію потрапила. Налетіла на стовп… тебе врятували подушки безпеки… І взагалі лікарі сказали, що ти в сорочці народилася… Залишитися живою після такої серйозної аварії… і нічого не зашкодити… це справжнє щастя…

Виписавшись із лікарні, Ліза переїхала до батьків. Повертатися до своєї квартири, де все нагадувало про Пашу, не було сил. «Це житло потрібно продати і купити нове», — вирішила дівчина. Щоб відволіктися від сумних думок, вона вийшла на роботу. І ось тут її чекав новий сюрприз. У пацієнта після лікування зуба почався сепсис. Бідолашного дивом вдалося врятувати. Розгніваний чоловік написав скаргу на Лізу, звинувачуючи її у профнепридатності. У відповідь на скаргу дівчину відразу відсторонили від роботи.

Проридав весь вечір, Ліза нарешті видала батькам:

— Я більше так не можу. Все моє життя летить шкереберть, і все, що я так довго будувала, розсипається немов картковий будиночок.

— Ти дуже втомилася, — промовила мама.

— Тобі треба кудись поїхати відпочити, — підтримав тато.

— Куди? — Вигукнула Ліза. — Я не маю грошей на пристойний відпочинок.

— А давай до бабусі у село, — раптом запропонував тато. — Там навіть повітря лікує.

Ліза вже хотіла сказати тверде «ні», як мама додала, похитуючи вказівним пальцем з вишневим нігтем:

— Це гарна ідея! Останнім часом на тебе звалилася купа неприємностей, неначе тобі хтось наврочив. А твоя бабця щось знає… ну таке… з чаклунського…

— Мама! Ти про що?

— Ось даремно ти не віриш! — не вгамовувалася мама. — Я між іншим знаю, що вона в селищі багатьом допомогла і заміж вийти, і дітей народати, і в люди вийти. Сашко, ну чого ти мовчиш? Хіба я не маю рацію?

Тато кивнув і, розгладжуючи вуса, підтвердив:

— Лізок, у це можна вірити, можна не вірити, але моя мама справді щось знає. А хочеш, я сам зателефоную до неї, все розповім і попрошу, щоб вона допомогла тобі?

Ліза уважно подивилася одразу на батька, потім перевела погляд на матір.

— До бабці? — перепитала вона. — Та я взагалі її не пам'ятаю. Навіть не можу пригадати, як вона виглядає.

— Це не страшно, — відповів тато. — Головне, що вона пам'ятає. І завжди питає про тебе, коли я дзвоню.

— Ти ж її єдина онучка, — підтвердила мама. — Вона просто не може тебе не любити.

— Гаразд, — махнула рукою Ліза. — Дзвони, проси. Гірше вже не буде.

***

Єгор сів за кермо і ввімкнув мотор. «Сьогодні можна підписувати договір на постачання молокопродуктів із «Молтрестом» — розмірковував він. — Хлопці славні, молодці. На перше місце вони ставлять якість продукту. Це мені підходить».

За звичкою він глянув у дзеркало заднього виду, ніби тут у селищі хтось міг летіти вулицею, і посміхнувся. Перед очима тут же постало обличчя вчорашньої знайомої. Величезні зелені очі, від яких неможливо відірвати погляд. Які ж блискавки вони кидали! Але тільки до того часу, поки їхня власниця не почала говорити про своє печиво. Цієї хвилини вони заблищали яскравіше і, замість колючих дротиків, наповнилися такою теплотою, що ноги просто підкошувалися. «Оце так зміна», — промайнуло у нього в ту мить.

«Цікава дівчина, — міркував Єгор, рушаючи з місця і виїжджаючи на дорогу. — Звідки вона взялася? Митрофанівна ніколи не говорила, що в неї є онучка… якось заїкнулася, що має сина, але він, чи десь далеко, чи зайнятий…»

Вже під'їжджаючи до ферми, чоловік ще раз подумав про Лізу: «Не розумію, що викликало в ній таку неприязнь… чому я їй не сподобався… Хоча це на краще… У мене немає жодного бажання зав'язувати дружбу з цим міським дівчиськом… у якого непробивний панцир із зарозумілості… А може вона впізнала мене?.. Не думаю, якби впізнала, то поцікавилась би: що я тут роблю…».