Глава 3

Чоловік підійшов до веранди і підвівшись на кілька сходинок, завмер у нерішучості.

— Ох, Митрофанівно, у вас гості, — промовив він, кинувши погляд на Лізу. —  Я не знав.

—  Це Ліза, моя онучка, — відповіла бабуся, затягуючись крізь мундштук.

— Онучка? — брови незнайомця злетіли догори.

Він перевів погляд на Лізу і кілька секунд пильно дивився на неї. Дівчина звикла до подібних оцінюючих поглядів, після котрих завжди слідували компліменти. І хоча сама вона була впевнена, що виглядає як усі дівчата, оточуючі вважали її красунею.

А згодом дівчина переконалася, якщо ретельно підкреслити свої переваги, подаровані природою, то ти завжди здаватимешся ідеальною. «Волосся… нормально… — промайнуло у Лізи. — Очі нафарбовані… Лоб прикритий…» Всі акценти зроблені, тому легко струснувши головою, тим самим продемонструвавши жіночну лінію шиї, Ліза посміхнулася.

Чоловік перевів погляд на бабцю і промовив:

— На вас схожа.

Це було зовсім не те, що очікувала почути Ліза. Кинувши швидкий погляд на стару, вона мимоволі зіщулилася. Бабця не виглядала красунею. «Невже я схожа на неї?» — промайнуло у дівчини.

— А це Єгор, — продовжувала знайомство стара. — Мій сусід та майстер на всі руки.

Потім вона перевела погляд на гостя та промовила.

— Чого ти там завмер? Піднімайся сюди. Ліза почастує тебе чаєм.

Майстер на всі руки відразу піднявся на веранду і зайняв вільне крісло. Поки дівчина наливала йому чай, він завів розмову з Митрофанівною.

— Я чого прийшов, — почав він. — Маю доповісти. Вашу систему поливу прочистив. Тож можете спокійно користуватися нею.

— Ой, Єгоре, дякую, — зраділа стара. — Що б я робила без тебе? Ти мені скажи, що я по грошах тобі винна?

— Та ось чайку вип'ю з вами, — усміхнувся чоловік. — І весь розрахунок.

Ліза з подивом дивилася на цих двох і відчувала, як у неї просто зуби зводить від люб'язності, котра тут демонструється. Цей чолов'яга виявився ще й рохлею, не здатним сказати бабці: «З вас стільки-то коштів». Зробивши ковток чаю і продовжуючи розглядати незнайомця, дівчина винесла вердикт: «Взагалі чолов'яга не на мій смак!»

— Бери печиво до чаю, — лагідно запропонувала бабця.

Єгор узяв печиво і відкусивши шматок, блаженно промуркотів:

— М-м-м-м, як смачно! Варвара пекла?

— Вона сама, — погодилася бабця.

— Що смачно? — Не витримала Ліза. — Невже ви не відчуваєте, що в печиві багато соди? Це жахливе печиво, а якщо говорити відверто, то я ніколи нічого огиднішого не їла!

Стара та Єгор з подивом глянули на Лізу. Мабуть, ніхто з них не очікував подібного сплеску емоцій від цієї міської дівчини. Нарешті бабця опанувала себе і промовила:

— Можеш краще? Спечи.

— Не питання! — одразу відповіла Ліза. — Завтра спечу. Ви яке бажаєте? Шоколадне? Таке, щоб кладеш до рота і… м-м-м-м… його не треба жувати. Воно саме розтає в роті, залишаючи після себе ледь помітний присмак гіркоти. Саме такий смак у справжнього шоколаду, якщо його не перебивати цукром та молоком. А може, хочете печиво з горіхами? Із ним взагалі інша історія. Коли відкушуєш шматочок горіхового печива, потрібно обов'язково заплющувати очі. І знаєте, що одразу згадується? Дитинство! Не знаю, як це працює, але всі згадують великий волоський горіх, що зростав неподалік... Скільки б дорослі не забороняли, ми все одно здійснювали набіги на це дерево. Береш горіх, здираєш зелену шкірку. А під нею молоденька шкаралупа... її можна розчавити навіть голими руками. Розламуєш і виколупуєш недозрілий горіх... знімаєш жовту гірку плівку і кладеш соковитий білосніжний горіх до рота... м-м-м... неперевершений смак! Від зелених горіхів руки стають коричневими. Тому доводиться їх ховати за спиною. А коли підходить 1 вересня настає година розплати. Мама видає мочалку, лимонну кислоту і змушує терти пальці доти, доки шкіра не починає ставати рожевою.

Забувши про свою цигарку, стара уважно стежила за онукою, примруживши свої зелені очі. На якусь мить Лізі здалося, що бабця оцінює її, немов золоту річ у ломбарді. Від цих думок у душі з’явився дискомфорт.

— Це пролунало дуже смачно, — зауважив Єгор. — Навіть хочеться спробувати. О котрій годині підходити?

«А тебе взагалі ніхто не кликав!» — хотілося відрізати Лізі. Але вона стрималася, щоби не нагрубити. Все ж таки вона вихована міська леді, тому не дозволить собі опуститися до рівня цього чолов’яги. Хоча його нахабство просто вибивало з колії.

— А ти ж вирішила завтра поїхати додому, — нагадала стара.

— Ось приготую печиво, — відповіла Ліза з викликом підіймаючи підборіддя. — І поїду додому.

— А що ж так швидко? — поцікавився Єгор, повертаючи голову до дівчини.

Його глибокі карі очі пильно дивилися на Лізу. Не було в них ні іронії, ні вихваляння, ні зарозумілості. Навпаки, вони з цікавістю дивилися на дівчину.

«Може тобі ще й душу вилити?» — потайки язувала Ліза, а вголос дівчина промовила:

— Робота, справи... надовго не відпускають.

— Їй просто не сподобалося у нас у селищі, — спокійно відповіла стара, випускаючи чергову хмарку диму. — Та й я виявилася мало схожою на бабусю. Адже так? Лізо, тобі треба навчитися говорити правду, якщо хочеш, щоб тобі перестали брехати.

Ганна Митрофанівна поглянула на онучку і тут же, немов нічого повчального і не вимовляла, повернулася до Єгора.

— А що ти казав про бджіл? — запитала вона. — Цього року буде мед?

— Ну, з першої качки було зовсім трохи меду, — відповів чоловік, повністю забувши про Лізу. — Я не знекровлював своїх бджілок. Тому зібрав лише 10 літрів.

— А по чому продаватимеш? — поцікавилася стара.

— Буде вам мед…

Від цієї розмови Лізу відірвав телефонний дзвінок. Дзвонила мама. І дівчина тут же подумки подякувала їй за можливість втекти від цієї сільської балаканини. Вона миттєво зірвалася з місця і легко збігши сходами опинилася на стежці, яку оточували троянди, гортензії, ромашки і ще тисячі квітів, назви яких дівчина не знала, але із задоволенням вдихала їх солодко-хвилюючий букет.