Глава 2

— Юля, стоп! — Набрав побільше повітря в легені, промовила Ліза. — Давай все по порядку. Хто помер? І що за чоловік?

— Я не знаю, — розгублено зізналася подруга. — Він проходив під балконом.

— І-і-і?

— А потім упав…

— Сам? — недовірливо перепитала Ліза.

— Впав сам, — зізналася Юля.

— Ну, виклич йому «швидку», — порадила Ліза.

— А поліцію треба? — жалібно пропищала Юля, зриваючись на плач.

— Поліцію? — Перепитала Ліза. — А навіщо?

— Ну, розумієш, — схлипуючи промовила Юля. — Перед тим, як він упав… у мене горщик вивалився…

— Що-о-о-о?! — Вирвалося в Лізи.

— Блін, — почала Юля. — У мене була фотосесія. Я фотографувалася на балконі із квітами. А тут продзвенів мобільний, я злякалася і від несподіванки випустила горщик із квіткою. А цей горщик узяв і стукнув цього по голові.

У слухавці почулося якесь мугикання і чоловіче бурмотіння.

— Ліз, він у себе приходить, — стурбовано промовила Юля.

— Та, дякувати Богові, що приходить! — Відповіла Ліза, сідаючи на ліжко і закидаючи одну ногу на іншу. — Отже, зараз викликаєш «Швидку» і їдеш разом із ним до лікарні. Там оплачуєш його лікування і сто разів вибачаєшся перед ним. Просиш, щоб він не писав заяву до поліції. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — миттєво погодилася Юля.

Відключивши мобільний, Ліза похитала головою: «Юля, Юля… І як у неї це виходить?» Вони познайомилися у таборі, коли обом було по 14 років. Обидві високі худорляві, обидві неймовірно ділові, вони відразу порозумілися.

Юля, гарна блондинка з блакитними очима, вже тоді примудрялася опинятися в епіцентрі подій. А Ліза, володарка темного хвостика на потилиці, з якоюсь віртуозною спритністю розплутувала клубок подій, що накручувалися на її подругу, наче солодка вата на паличку.

З того часу минуло 16 років. Обидві виросли ... Але Юля з якоюсь позамежною наполегливістю продовжує вплутуватися в різні авантюри, з яких Лізі доводиться щоразу її витягувати.

***

Ліза обережно спускалася сходами. Умови життя, м'яко кажучи, разюче відрізнялися від тих, до яких звикла міська дівчина. Душ на вулиці виявився дерев'яним помостом із грубо збитих листів шиферу. «Навіть ванни немає… де можна полежати, розслабитися, помріяти про життя, — підвела підсумок Ліза. — Та ще й вода страшенно холодна».

Спустившись сходами, дівчина вийшла на веранду. М'які мокасини заглушали її кроки. Тому Лізі вдалося якийсь час залишатися непоміченою. Вона ще раз обвела поглядом веранду і вдихнула на повні груди аромат квітів. Так пахне літо... і безтурботність.

— Так от який він… п'янкий аромат, — сказала дівчина, підходячи до столу, за яким уже сиділа бабця.

Стара, не зважаючи на онучку, розливала чай по чашках. На фарфоровій тарілці лежало печиво.

— Якщо голодна, — промовила бабця. — То в холодильнику є молоко, яйця. Можеш приготувати собі поїсти.

Ліза знову здивувалася такій гостинності, але вголос промовила:

— Дякую, не голодна.

— Ну й добре, — погодилася стара. — Тоді пий чай і пригощайся печивом. Це Варвара пече. Приносить іноді.

Ліза простягла руку та взяла печиво. Шоколадне. Вона пекла таке печиво багато разів і точно знала, яким має бути його смак. Зараз вона відкусить шматочок і потримає його в роті. Печиво почне повільно танути, поступово розкриваючи таємницю свого створення. Відкусивши шматочок, Ліза відразу скривилася. Це був зовсім не той смак, який вона сподівалася відчути.

— Несмачно, — одразу ж винесла вердикт дівчина.

Бабка здивовано глянула на Лізу. Потім зітхнула і промовила:

— Викладай, що тебе привело до мене.

Від несподіванки Ліза навіть поперхнулася чаєм.

— А хіба тато не розповів тобі? Ти ж сама казала, знаєш, що трапилося, — заторохтіла дівчина.

— Запам'ятай, дитинко, — урочисто сказала стара. — Урок №2. Я повторюю його. Але надалі будь уважна. Я не люблю говорити двічі... Ніколи не слухай, що базікають інші. Дозволяй потрапляти у душу тільки першоджерелам.  Якщо будеш слухати усіх підряд, то просто заплутаєшся в розповідях, намов муха в павутинні.

— Мій тато не всі підряд, — обурилися Ліза. — Невже ти думаєш, що він тобі збрехав?

— Хіба в моїх словах пролунало слово «брехня»?

— Ну ти ж сама сказала, — здивувалася Ліза. — Не слухай, що говорять...

Стара підняла чашку і піднесла її до рота. Вона злегка нахилила голову вперед, продовжуючи тримати спину прямою, наче їй у хребет хтось убив кілок, і зробила невеликий ковток чаю. Потім безшумно поставила чашку на стіл. Ліза стежила за цим, сповненим аристократизму, рухом з якимось незрозумілим захопленням. Так, стара звичайно, ще та штучка. Але страшенно цікава штучка!

— У кожного своя правда. — промовила бабця. — Чула таке?

Ліза кивнула головою.

— А розумієш, про що ця фраза? — поцікавилася стара, уважно розглядаючи онуку. — Я поясню... Правда для всіх одна. Але кожен бачить її по-своєму. Знаєш чому?

Стара зробила багатозначну паузу, продовжуючи свердлити Лізу своїм пронизливим поглядом.

— Ми впускаємо в душу однакове. — Пояснила стара. — Наші очі бачать картинку, таку саму, як і інші. Наші вуха чують звуки, слова, розповіді. Ми чуємо одне й те саме. Ми вдихаємо аромати квітів, випічки, пригорілої їжі. Так само ці запахи вдихають інші люди. Пробуємо печиво, їмо ягоди, фрукти. Одні й ті ж самі. Гладимо кішку, завертаємося в теплу шаль, якщо раптом повіє холодний вітер. Ми торкаємося одного і того самого. І ось це все... те, що ми бачимо, чуємо, вдихає, пробуємо, відчуваємо — це все і є правда. У світі вона одна. Вона проникає до нашої голови через очі, вуха, рот, ніс, дотики. А потім проходить крізь душу. І тільки пройшовши крізь душу, немов вода через сито, вона перетворюється на історію. На ту саму, яку людина розповідає.

Ліза, повністю забувши про чай, з подивом дивилася на бабцю. Якоїсь миті їй здалося, що вона слухає одну із тих байок, котрі люблять сільські жителі. Але в цій байці однозначно був сенс.