Глава 1

— Послухай, дитино, — прохрипіла стара, намов скрипучі двері, які давно не знали змащення. — Це навіть добре, що так сталося.

Ліза здивовано дивилася на худорляву, підтягнуту жінку 75-ти років, сиве волосся якої було зачесане в елегантну зачіску. Вона здавалася справжньою аристократкою, якби не цей хрипкий голос, котрий нагадував скрип іржавих дверних петель.

— Добре?! — обурилася Ліза. — Кому добре?

— Тобі, звичайно, — безапеляційно відповіла жінка. — Чим раніше ти позбавишся…

Стара запнулася, старанно підбираючи слова.

— …від дурних уподобань, — нарешті вимовила вона. — Тим раніше ти зможеш зайнятися тим, що тобі по-справжньому ціно.

— Я й так займаюся тим, що мені справді ціно! — Заперечила дівчина.

— Невже? — примруживши свої зелені очі, які точнісінько нагадували Лізі її власні, промовила стара.

«Господи, як мені спало на думку припертися сюди? — промайнуло у дівчини. — Чому я пішла на поводу в матусі?»

Сонце припікало. Ліза, продовжуючи стояти посеред двору в джинсах, босоніжках на шпильках, почувала себе некомфортно. З кожною хвилиною дискомфорт посилювався. Та ще й безглузда валіза в руках, яка в сутичці з місцевою дорогою врешті-решт втратила одне колесо, і тепер відмовлялася їздити сама, перетворилася на непідйомний вантаж.

«От так зустріч! — подумала дівчина. — Навіть не чекала такої гостинності від рідної бабці!» Ліза переступила з ноги на ногу, намагаючись розім'яти втомлені ноги і несміливо вимовила:

— Тобі мав подзвонити тато…

Вона замовкла, не знаючи, як продовжити розмову.

— Він дзвонив, — підтвердила стара, уважно скануючи онуку своїм проникливим поглядом.

«Ну, звичайно він дзвонив, — промайнуло у Лізи. — Тоді чому ти не запрошуєш мене до хати, а тримаєш тут на вулиці під цим чортовим сонцем?!»

— Тихіше, тихіше, — промовила стара, помітивши як насупилися брови у дівчини, і розсміялася.

Її сміх здався Лізі страшнішим за голос. На якусь мить їй навіть здалося, що вона чує каркання ворона. «Оце так уляпалася», — знову подумала дівчина.

— Я приїхала до тебе у гості, — випалила Ліза, мріючи прийняти душ, переодягнутися і зрештою стягнути з ніг ці безглузді босоніжки. — Хочу побути в тебе кілька днів. Можна?

Стара посміхнулася, і дівчина вперше зазначила, що її бабця може бути не такою неприємною… особливо якщо мовчить.

— Ласкаво прошу, онучка, — промовила стара і додала. — Ходімо до хати.

«Що за дивна метаморфоза? — Дивувалася Ліза. — То не хоче навіть у двір пускати, то стає люблячою бабусею». Дівчина йшла за старою, з цікавістю оглядаючись на всі боки. Востаннє вона була тут, коли їй було здається 10 чи 12 років.

Потім тато посварився зі своєю матір'ю і з того часу вони більше не приїжджали. Тільки зрідка тато дзвонив бабусі, питав про її здоров'я, незмінно запитуючи: «Допомога потрібна?» і чуючи у відповідь її гострі слова: «Собі допомагай!», швидко прощався з нею.

Потім він йшов до мами на кухню і довго обурювався, потираючи свої вуса: «Ну, як так можна? Я ж її єдиний син? От уперта баба!» На це мама завжди відповідала: «Сашко, не звертай уваги. Ну ти ж знаєш… — і значно тихіше, щоб ніхто із сторонніх її не почув, додавала. — Відьма вона, от і все».

Стара легко піднімалася широкими сходами. Ліза, тягнучи за собою величезну валізу, яка без одного колеса смішно підстрибувала і постійно переверталася, намагалася не відставати. Але ці кілька сходинок стали для дівчини справжнім випробуванням. Якось подужавши їх, Ліза зупинилася на веранді, витираючи долонею широке чоло, надійно приховане волоссям, і важко видихнула.

Вона озирнулася навкруги. Це була літня веранда, оточена з усіх боків різьбленими дерев'яними поручнями, котрі загороджували від сторонніх поглядів невеликий столик зі стільцями. До перил кріпилися вазони, в яких тремтіли яскравими різнобарвними суцвіттями квіти.

Круглий стіл, котрий примостився в дальньому кутку веранди, був накритий білою скатертиною.  Остання від свіжості, а можливо від неабиякої частки крохмалю, злегка поскрипувала. Поруч зі столиком дівчина побачила старе плетене крісло-гойдалку.

— Справжнісінький рай, — замріяно зауважила Ліза.

— Так, — погодилася стара. — І щоб створити свій рай потрібно зовсім небагато.

Ліза невпевнено подивилася на бабцю. «Що вона має на увазі? І навіщо весь час каже якимись незрозумілими фразами?» — промайнуло у дівчини.

— Я приготувала тобі кімнату на другому поверсі, — промовила стара. — Ходімо покажу.

— На дру-у-у-угому? — простогнала Ліза, уявляючи, як буде тягти свою лиху валізу по сходах.

— Так, — безапеляційно відповіла стара.

— Але ж у мене важка валіза! — Вибухнула Ліза. — І я вже задовбалася тягати її по сходах!

Бабця різко розвернулась і спрямувала свій свердлячий погляд прямо в дівчину. Хвилину вона пильно дивилася на неї, а потім вимовила:

— Навчися розраховувати лише на себе.

— Чому це я маю розраховувати тільки на себе? — обурилася Ліза. — У мене багато друзів, які готові прийти на допомогу. В мене є батьки, кохана людина…

— Урок №3, — суворо промовила стара. — Завжди сподівайся тільки на себе. Якби ти розраховувала тільки на свої сили, хіба взяла б таку важку валізу?

— Ні, — невпевнено простягла Ліза.

— І хіба зараз була б такою роздратованою, що тобі доводиться тягати валізу сходами? — пролунало нове запитання.

— Ні, — ще тихіше відповіла Ліза.

Після цих слів стара повернулася спиною і, жестом запрошуючи Лізу слідувати за нею, увійшла до будинку. Дівчина важко зітхнула і пішла за бабкою. «Чорт, — вилаялася вона про себе. — Який ще урок №3?»

— А чому урок №3? — здивовано запитала Ліза, увійшовши у просторий коридор, залитий сонячним промінням.

Світло проникало в хол крізь величезні вікна, завішані легкими, немов хмаринки, фіранками.

— Тобто перші два уроки ти просто пропустила, — підвела підсумок стара. - Ну що ж, тоді цей урок був тобі під номером 1. Надалі будь уважніше.