Глава 3

Ми з Богданом їдемо мовчки; він уважно дивиться на дорогу, об'їжджаючи ями, а я насолоджуюсь мальовничим пейзажем за вікном. Тут дійсно гарно. Коли я востаннє приїздила? Років дванадцять тому.  
— Я затримаюсь у місті годину, може, трохи більше. Ти впораєшся? Якщо ні, я зачекаю, — Богдан перериває мої роздуми, повертаючи в реальність.  
— Так, мені тільки в аптеку.  
— Добре, дай мені свій номер, я наберу, коли звільнюся.  
Я продиктувала йому номер, і це викликало в мене якісь недоречні думки. Так, ніби ми збираємося передзвонюватися — маячня. В місті швидко справляюся, купую для тітки апарат, що міряє тиск, бо вона жалілася, що її зламався. Пізніше, в очікуванні Богдана, ще трохи походила місцевими магазинами і придбала для тітки деякі дрібниці.  
Коли Богдан зателефонував, я вже чекала там, де він зранку мене висадив. Хлопець швидко під’їхав, я сіла в машину.  
— Давно чекаєш?  
— Ні, ти швидко.  
— Все купила? — питає, дивлячись на пакет у мене в руках.  
— Угу, а ти справи свої владнав? — питаю, щоб підтримати розмову.  
— Можна і так сказати. Голодна? — раптом змінює тему Богдан.  
— Еее, трохи, — зізнаюсь, бо живіт зрадницьки забурчав.  
— Тут є одне непогане місце, зараз підживимось, — каже, посміхаючись мені, і я розумію, що ніколи не бачила такої гарної посмішки.  
В кав’ярні ми замовляємо по порції млинців і каву; виявляється, смаки в їжі у нас схожі. Ми трохи розговорилися, і хлопець розповів про свою роботу, підтвердивши моє припущення щодо його професії. Він архітектор, як я зрозуміла, доволі успішний, хоч сам хлопець себе й не хвалив. Я також трохи розповіла про себе: навчання, хобі, мрії. Богдан виявився цікавим співрозмовником; я більше не почувалася ніяково в його компанії, швидше навпаки.  
Коли ми повернулися додому, Бодя запропонував мені завтра зранку піти по гриби. Якщо чесно, я ніколи їх не збирала, тому мені було цікаво спробувати. Настрій сьогодні був чудовий; я посміхаюся, а в голові постійно Богдан.