Вступ

У Зевса був сьогодні премерзенний настрій. Кидаючи відверто розгніваним поглядом довкола, він розцінював, що би йому такого капосного вчудити.

Як на лихо, аніякої гідної капості вчинити він не міг – бо у підвалі їхньої дев’ятиповерхівки не було геть нічого, за що можна було зачепитись гострому кігтю чи наточеному зубу. Пошарпана цегла стін без шпалер, кілька дерев’яних піддонів, а ще пара ящиків в кутку, де ще поки зберігались банки з консервами. Останні, коли їх відкривали, пахли так гидотно, що Зевс ладен був вибекати всю шерсть, злизану зі свого рудого боку вчора.

Кіт на хвильку задумався, чи не піддатись спокусі і не вкусити дівчинку, що пригортала його, замотаного в сіру теплу хустину бабусі, до себе. Розсудливість перемогла – і Зевс вирішив, що без дівчинки посеред чужих людей, що тут зібрались, йому буде ще мерзенніше. 

Настрій в рудого був таким через те, що його, вчергове, зірвали з теплої лежанки і безцеремонно потягли за собою в це сире неприємне підземелля. Наповнене галасом, тривожними зойками, а ще лячними звуками знадвору. 

“Бубух!”, – лунало десь зовсім поруч. 

“Бабах!”, – відповідало здаля.

Направду Зевс ще виглядав таким злим, аби ніхто не зрозумів, як йому страшно. 

Не через звуки. І навіть не через те, що, як він встиг помітити, з кожною подорожжю в підвал людських невігласів тут ставало все менше. Боявся він навіть не миті відкриття смердючих консерв.

Всім своїм котячим духом Зевс відчував страх дівчинки, своєї господарки. Йому інколи здавалось, що вона, як і він сам, бачить ці тіні, що поховались по темним куткам підвалу. Вловлює, як вони оживають, коли хтось тихенько плаче чи голосно молиться. Як вони тріпотять в передчутті, тягнучись своїми невидимими щупальцями вперед.

– Тихо, тихо, Зевс! Все буде добре, – шепотіла дівчинка в його руду шерсть, коли світ довкола них стрясався, погрожуючи зникнути назавжди. І від цих слів тіні, як і сам кіт, заспокоювались. Забивались назад в свою пітьму. Втягували свої щупальця. 

Зевс був вже досвідченим котом, тому й знав, що господарку кусати не варто. З нею тепло. З нею безпечно. Бо вона мала над тими тінями владу.

Недарма її звали Надія.