I

  Цю історію також можна прослухати на YouTube. Знайти можна за назвою, або за моїм прізвищем. Пряме посилання тут не можу надати, оскільки воно буде не клікабельним, і Ви не зможете перейти на відео.

   Дякую за Вашу увагу!
   Приємного читання  

Потрібно з повагою відноситися до місця, де проводиш дні і ночі. Де працюєш, живеш.

Максим вже давно помітив особливості орендованого житла. Але поділитися спостереженнями було ні з ким. Дівчина не слухає, вона завжди зла й постійно в справах. Мамі розповісти — розхвилюється.  Близьких друзів, хто б міг серйозно сприйняти, у Максима не було.

«Мій дім — моя фортеця». Так англійці кажуть? Головне самому не стати заручником цієї фортеці, тому що тоді безпечна домівка може перетворитися на темницю. А почуття затишку, яке так цінував Максим — на повну безнадію.

— Ця квартира мене вже дістала!

Іра нервує. Вони прожили тут майже рік. Тепер Іра змінила місце роботи, і діставатися до офісу їй набагато важче. Спочатку — маршрутка, далі — година в метро. І ще один автобус опісля. 

Робота хороша у неї, хоч і мізки виносить. Стабільна й прибуткова.

Час від часу пара шукала квартиру ближче до офісу, але це все не завершувалося успіхом: то неадекватні ціни, то ріелтори не в ладах з головою. Тому й виходило, що роздратування Іри тільки зростало.

Максиму ж було байдуже, він працював з дому вже давно. Тому й питання переїзду відкладав у розмовах, та й звик до старого житла. Воно хоч зі своїми нюансами, але цілком зрозуміле. 

Ну, провітрювання вранці зайвий раз потрібно зробити. І що? Речі інколи не там лежать, де їх залишили. Так голова ж перевантажена роботою, що у неї, що у нього. Нічого дивного.

Так, вночі Максим прокидається рівно за мить до того, як на кухні увімкнеться старий холодильник. То що з того? Нерви все...

— Скільки мучитися можна?! Макс, ау, ти хоча б слово скажеш?

Іра все частіше почала звертати увагу на речі, які раніше не викликали питань. Бісилася. Гучна робота клятого холодильника, крани, з яких час від часу капає вода. Мікрохвильовка, яка могла б більш старанно розігрівати їжу.

Ремонт поганий. Ліжко старе й тіснувате як для двох. А ще — вічно затхле повітря в кімнаті, як ти не освіжай приміщення.

— Давай на вихідних займемось пошуком, — запропонував хлопець неохоче.

Він мав надію, що до суботи Іра відволічеться та забуде, адже зараз був тільки вівторок.

— Так ти сам глянь щось, Макс, не сиди каменем і не чекай мене! — Продовжувала тиснути дівчина.

— Я працюю в день…

— І я працюю, уявляєш? А ще годину до роботи добираюся, і стільки ж назад. Ти дістав вже своєю пасивністю, і квартира ця осточортіла. Макс, роби щось. Не тягни.

— Добре. Я подивлюсь.

— Не просто подивися, а напиши, подзвони, поцікався. Ти ж у нас чоловік, врешті решт?

Максим кивнув, погоджуючись. Іра більше нічого не казала. Фарбувалася перед дзеркалом, готуючись до нового робочого дня. 

Їй всього двадцять п’ять, а вона вже керівник відділу маркетингу в своїй компанії. Молодша від Максима на цілих чотири роки, і змогла добитися всього. Чомусь різниця у віці здавалась йому важливою.

— Я все зроблю.

Вхідні двері зачинилися за дівчиною, в коридорі почувся нервозний цокіт гострих каблуків. Максим знову залишився сам на сам з орендованою квартирою.

Останнім часом у Макса як на зло справи погіршилися. Проєктів менше, вільного часу більше. Глибоко в душі хлопець розумів, що є досить посереднім фахівцем, і що просто хорошої оптимізації сайтів недостатньо для сильної конкуренції. Вивчати щось нове було ліньки, а змінювати роботу не вистачало відваги; все, як і з пошуком квартири.

Вранці Іра сказала, що квартира їй остогидла — це був перетин межі. 

Хлопець почав усвідомлювати особливу натуру їх оселі ще як тільки вони заселилися.

— Квартирка хороша, сусіди спокійні, тому і я вас прошу, не шуміть, — наказувала їм Надія, жінка за п’ятдесят, котра і здавала їм це житло.

— Ми тихі. Дівчина на роботі цілими днями, а я — спокійний, працюю з дому, — запевняв тоді Максим, посміхаючись фарбованій блондинці, що виглядала як висохле опудало, на яке хтось натягнув одежу підлітка.

Різнокольорові персні на пальцях, численні браслети. Рожева футболка з мультяшною мордочкою на гострих плечах. Біля кутиків очей вульгарні стрілки.

Наче молодилась вона, але міри не знала; відьма, що забула вчасно переміститися до «свіжого» тіла.

Ну й нехай. Чи мало на світі диваків? Головне, що всіх все влаштовувало; Надія шукала адекватних орендарів, а вони з Ірою — місце для життя з усіма вигодами. Та ще й по ціні зійшлися.

Кивала Надія, одобрюючи їхню угоду. І теплою вологою повіяло у той момент із почорнілої від часу вентиляції. Гидотний струмінь повітря під рукави футболки Максима проліз. Примусив сіпнутися. Жінка наче винувато плечима повела. Стареньке все, мовляв. То що ж поробиш?

Власне, з Надією вони більше не бачилися. Господарка квартири жила десь в Болгарії, тому єдиним шляхом комунікації між ними стало переведення грошей на картку. Жодних перевірок, чи телефонних дзвінків. Надія відчувалася як примара. Тепер тільки аватарка з її хворобливою посмішкою та історія платежів в онлайн-банкінгу свідчили про те, що вона реальна.

Мова йшла про звичайнісіньку радянську п’ятиповерхівку з похмурими під’їздами. Невиразна, абсолютно сіра квартира на третьому поверсі.

— Житло бережіть. Не смітіть, не ламайте нічого. Ви ж розумієте, не треба гнівити місце, що вас прийняло.

— Так, звичайно, — відповіла Іра і одразу переглянулася з хлопцем. — Ми нормальні люди.

Газовий лічильник у коридорі пискнув.

Іра напевне вже забула слова Надії. А от він запам’ятав. Надто ж вагомим тоді був погляд у дивної жіночки, коли її очі уп’ялися в Максима.