20 - Надія

– А тут буде простора веранда з виходом до… Ой!

– Обережно!

Перехоплює мою талію, коли я вкотре чіпляюсь за якийсь бур’ян.

Емоції вирують. Вже з годину скачу пагорбами і траншеями, що тобі гірська коза. Тільки не так зграбно…

Без підтримки його міцних рук уже точно щось собі підвернула – в кращому випадку.

– Не втомилась?

– Трохи.

– Ну все, заспокоюйся. Потім надивишся. Ну, на замірах.

Слушна думка.

Йдемо до машини, але дорогою я ще раз обертаюсь.

Ділянка давно й надійно закинута. Фундамент довелося попошукати серед лободи та пирію.

Але місце неймовірно гарне, хоч і віддалене від котеджного містечка. У цьому його плюс і мінус одночасно. Буде складно тягнути комунікації, проте щедрий і густий ліс довкола, тиша… Така, своєрідна. Яка буває в пору зрілого літа: цвіркіт коників, перегукування пташок, вітер у високих кронах.

Гарно тут буде! Обов’язково. Я докладу всіх зусиль. Можливо, Василь Олександрович і не захоче продавати будинок потім? Втомиться від свого бізнесу, захоче спокою й оселиться тут сам, чи з родиною.

Подумки ставлю собі нагадування органічно вбудувати в простір дитячий майданчик.

Роман допомагає мені сісти, відчиняє двері… але потім легенько штовхає вбік і утримує мене впритул до теплого корпусу машини своїм тілом. І не відомо, з якого боку мене гріє більше!

– Вір… мені треба тобі сказати дещо… важливе.

– Скажи, – майже пошепки виштовхую із себе.

Задихаюся від його п’янкого особистого аромату, потужного тіла, що чутливо тиснеться до мого в численних місцях. Гарячі й розслаблені губи торкаються моєї скроні, труться об щоку, блукають нижче.

Не стримую низького протяжного стогону.

Мені здається, слова не потрібні. Ми вібруємо на одній напружено-солодкій хвилі.

– Тобі це може не сподобатися, – схвильовано хрипне його голос.

Заривається обличчям у згин моєї шкіри. Пальці ковзають донизу вздовж моїх рук, підхоплює долоні, закидає собі на шию. – Але, якщо розібратися, насправді нічого критичного тут немає. Багато хто навіть зрадів би. Та всі! Усі зраділи б.

– Угум… – підтакую, до ладу не розбираючи деталей. Мені подобається просто чути його голос, досліджувати пружні м’язи й пасма волосся, зухвало закручені на кінчиках.

– Я просто не хочу, щоб ти зробила хибні висновки, не вислухавши й не зрозумівши всієї ситуації. Добре? Давай без різких рухів. Спочатку все обміркуєш…

Стискає мене міцніше.

Господи, про що він? Я не хочу зараз міркувати!

Мізки мої під дією спеки зовнішньої та внутрішньої тануть і, схоже, стікають кудись за межі пристойності…

– Так не вийде, я не можу зараз думати, – притягую його шию ближче та повертаю голову, шукаючи губами такого потрібного нам обом доторку.

Обпікає мене поцілунком. Довго, повільно й впевнено привласнює мій простір, мій смак, моє дихання… А я підкоряюсь і святкую його домінацію кожною клітинкою тіла. Тану… відверто розтікаюся наелектризованою калюжкою ендорфінів.

– Ммм… – видихає зі стражданням. Притискає моє обличчя до своїх грудей, знову першим зупиняючи цю пристрасну феєрію. – Тепер я теж не можу. Але ми маємо спершу поговорити.

– Ну добре, – переводжу дихання і на мить заплющую очі від зніяковіння.

Чесно кажучи, я вже була готова піддатися нападу інстинктів просто тут… у машині!

Але якщо розмова серйозна, треба якось охолонути.

У мене, здається, запаморочення від сонця почалося ще хвилин десять тому, а потім ці його владні, майже агресивні поцілунки…

– Давай… – із зусиллям складаю слова в речення, – повернімося в місто, сядемо в якусь затишну кав’ярню. Відсвяткуємо мій проєкт і поговоримо заразом?

– Згоден. Без свідків я тебе не випущу з рук. У кращому випадку… – наостанок прихиляється до мене всім тілом.

Ох!

Всередині мене щось зіщулюється, а потім спалахує яскраво й пронизливо, майже болісно. Закушую губи, аби знову не накинутися на нього. План же в нас інший.

Та йому не випадає здійснитися.

– Так, Ліно, – відповідаю дорогою на дзвінок подруги.

– Вір, слу-у-хай, – улесливо тягне, – а в тебе співбесіда вже закінчилась?

– Так, давно. Мене взяли!

– Хто б сумнівався? – пирхає зі смішком. – А вдома ти коли будеш?

– Не знаю, ми хотіли з Ромою ще десь посидіти.

– Я тебе дуже прошу, посидьте в нас! Там моя тітка скоро приїде. З племінником-абітурієнтом. Я обіцяла їх прихистити сьогодні й адресу вже написала. А мене Вадік кличе за місто. З ночівлею. Сказав, познайомить із друзями, і взагалі… Це наш перший офіційний вихід як пари. Я дуже-дуже хочу поїхати! Врятуєш мене?

– Ем… Та мабуть, – повертаюсь до Роми, що уважно слідкує за змінами моєї міміки.

Я то суплюсь від цієї несподіванки, то усміхаюсь і тішусь любовним усміхам Ліни.

Вадік їй дуже подобався, але залицявся якось невпевнено, то пропаде, то знову з’явиться. Наче й симпатизував, але тримав дистанцію. Якісь у нього незакриті гештальти були з колишньою. А це, виходить, він остаточно визначився.

Радію за Ангелінку – хай уже вони посвяткують, а ми можемо й по-домашньому.

– Треба їхати додому. Доведеться провести вечір там. Ти не проти?

– Наодинці? – хмеліє його погляд, запускаючи зграї млосних мурах під моєю блузою. – А як же… свідки? Я не жартував.

– Будуть, – заспокою його фантазії. Та й свої докупи.

Заїжджаємо в супермаркет, беремо тортик і фрукти для гостей.

Зупиняюсь біля відділу з дорослими напоями та за рекомендацією Романа беру пляшку австрійського легкого вина.

Символічно пригубити за мій кар’єрний зліт.

На касі Рома тягнеться до гаманця, але я зупиняю його, простягаючи касиру свою картку. 

– Не треба. У мене тут річний бюджет якоїсь невеличкої африканської держави. Хочу сповна відчути смак фінансової свободи.

Сміється.

– Зрозумів. Насолоджуйся.