19 - Не заздрити і заздрити

– А які у вас побажання щодо освітлення? Зробити акцент на природне чи змоделювати під якісь конкретні запити? – ставлю чергову помітку в блокноті й підіймаю погляд на замовника.

Наразі в мене більше питань, ніж відповідей. Таке відчуття, що він сам не знає, для чого йому той будинок…

– Перепрошую, одну секунду, – і знову до свого мобільного. Там у нього якась термінова переписка.

Після кожного мого питання Василь Олександрович випадає з розмови на кілька секунд.

Я все розумію – клієнт завжди правий. Але внизу на мене чекає Рома! У нього один вихідний, а потім невідомо коли побачимось…

– Давайте так зробимо, Віро, – худорлявий чоловік у сірому діловому костюмі нарешті відкладає свій гаджет та звертає на мене увагу в повному об’ємі. – Фундамент уже закладено, тому це буде єдине ваше «дано». В іншому – довіряю вашому смаку на сто відсотків. Про кошторис не хвилюйтесь. Зробіть затишно і зручно для проживання родини.

– А скільки осіб у цій родині? Їхні інтереси, хобі? Чи є діти, тварини?

– Ем… середньостатистична родина, скажімо так.

Нічого не розумію. Можна було б індивідуалізувати планування під кожного, врахувати дрібнички, які і створюють затишок – кожному свій. А так… середньостатистично… Можна, звичайно. Мені навіть легше буде. Проте й вірогідність того, що кінцева версія влаштує замовника, падає.

– Як би ви уявляли будинок своєї мрії? – злегка усміхається, знову поглядаючи на екран телефону.

– Я? До чого тут я, Василю Олександровичу?

Мені здається, чи в погляді в нього усмішка й зацікавленість… якась непрофесійна.

Це Рома наврочив!

Завбачливо опускаю очі на папір перед собою та від розгублення вимальовую олівцем візерунчастий хаос.

Чим далі, тим дивнішою видається мені ця розмова. І незрозумілі натяки напружують.

Примарою шугає в повітрі болючий досвід зв’язку з керівником…

Не хочу борсатися в цьому, хай і цілком культурному флірті, вивертатися від багатомовних і липких поглядів.

Від натиску прориваю аркуш гострим кутом олівця і нервово стуляю блокнот.

– Пробачте, не думаю, що зможу впоратися з тим, що вам потрібно, – встаю з крісла. – До побачення.

Долаю відстань до дверей метеором і встигаю відчинити їх, навіть чую стурбований голос секретарки з передпокою і ще один – низький чоловічий та незадоволений.

– Почекайте! – зупиняє мене замовник… із розкаянням?

Обертаюсь.

– Це ви пробачте, Віро Павлівно, – набуває офіційності його голос. – Я нечітко висловився.

Чоловік смикає тонку краватку на шиї та розпачливо мружиться.

– Ви тут ні до чого, дійсно. Я поясню, присядьте…

Зітхаю, зачиняю двері й повільно займаю своє місце.

– Будинок цей я планую здавати в оренду, а, можливо, продам. Тому особистих вимог не маю, мені цікаво поекспериментувати зі стилем. Тому, будь ласка, проєктуйте у своє задоволення та не обмежуйте фантазію. Кінцевих термінів теж немає. Розрахунок ви отримаєте вже сьогодні, половину. Усе інше – по завершенню.

Із подивом кліпаю на таку пропозицію.

Ну просто казка, а не робота!

– То що, домовились? – привстає з місця та простягає долоню над столом.

Швидко втягую повітря, нахиляюсь та відповідаю на жест.

Потискаємо руки без жодних натяків і загравань.

Ну от! Одразу б так!

Кравченко підписує примірники договору, передає мені ручку. Ще раз проглядаю папери, а потім, контролюючи кожен рух, виводжу своє прізвище та ініціали.

– Підписали? Чудово. Це ваш примірник. Зараз переведу гроші.

Прискорений пульс відчутно штовхається в мої пальці. Перший самостійний проєкт! Безлімітний кошторис, улюблений стиль, відсутність дедлайнів і оплата наперед!

Гортаю ксерокопії документів на земельну ділянку. Чую, як дзеленькає повідомлення з банківського застосунку. Активую екран. Ого-о!

Аж не віриться!

Десь на небі, схоже, щойно запалала моя зірка.

– Ну от і все. Якщо виникнуть якісь питання, дзвоніть… або краще пишіть на пошту, на яку надсилали резюме. Так буде швидше, а тепер пробачте, маю ще кілька важливих…

– Ну, і де він знову? – стукають двері за спиною.

Зіщулююсь від несподіванки та впираюсь поглядом у статного чоловіка. Мороз біжить шкірою від його потужної енергетики.

Чіпкий погляд, напружена лінія брів, королівська постава й дивним чином знайомі м’які хвилі темного, посіченого сивиною волосся…

Повітря в кабінеті згущується під натиском, безсумнівно, владного керівника, що впевнено крокує кабінетом.

– Вітаю, – ледь помітний безособовий кивок у мій бік. – Ви закінчили?

Не чекаючи відповіді, рішуча постать чоловіка займає друге крісло навпроти мого замовника.

– Ти можеш сказати де він віється, Василю? Нараду пропустив. Його помічник нічого не пояснює, а тільки ввічливо відшиває. Це вже вдруге на цьому тижні.

Василь Олександрович якось різко втрачає зріст, впевненість і діловитість. Трохи нервово ворушить стос паперів, знаходить свій телефон і, підтискаючи губи, ховає його в кишеню штанів.

Кидає на мене сторожкий погляд, а потім на досі прочинені двері.

Та я сама хочу випаруватися! Встаю, судомно збираю папери зі столу. Вони, як на зло, розсипаються, вислизають з пальців. Збираю їх, низько опустивши голову та дихаючи через раз.

Виразне невдоволення біг боса вібрує, нагріває повітря.

– То де він? – чоловіка, здається, взагалі не бентежить моя присутність, немов я пусте-пустісіньке місце.

До слова, саме так і почуваюся. Навіть ностальгія накриває – як вдома опинилася.

– Він у справах, на перемовинах із цементобетонним заводом…

– Ви досі не домовились із ними?! Заявки на тендер подаються вже завтра! І ми маємо отримати це держзамовлення. Воно закріпить і виведе на зовсім інший…

– До побачення, – промовляю стиха, нарешті підхоплюю всі свої речі та поспішаю на вихід.