18 - Спекотно

Розглядаю Романа під прискорений ритм свого пульсу та з гордовитою усмішкою. Я ж казала, що він амбітний і всього досягне.

– Пристебнися, Ві.

Напрочуд легко й невимушено він штовхає важіль коробки передач, долоні вправно викручують кермо. Поглядаючи в дзеркала, здає назад і виїжджає зі щільно заставленого іншими автівками двору.

І мене поряд із ним таким починає потроху розслабляти. Розкручувати, наче пружину, яку до цього довго стискали…

Як у нас усе добре! Рома авто придбав, мене на роботу взяли!

Відкидаюся й направляю на себе прохолодне повітря з решітки вентилятора.

– Ти вже їздив раніше? Так впевнено кермуєш.

– Та… трохи на машині друга тренувався.

У мовчазному захопленні спостерігаю за його скупими, але точними маневрами. Це так… по-чоловічому.

Навіть коли настає час влитися у жвавий потік на проспекті, Роман не видає хвилювання.

Навпаки!

Активує радіо, у перервах між керуванням перемикає станції, а потім вкладає свою руку мені на стегно, трохи вище коліна. Пальці ритмічно втискаються в мої м’язи через тканину бавовняних штанів.

Ух… добре, що працює кондиціонер, а я зняла той піджак!

Швидкість, спільний замкнений простір, потужна впевненість чоловіка та ці «тілесні» маніфестації – змішують мої емоції в дражливий і гостро-солодкий коктейль. Він розтікається венами й майже змиває тривожне напруження перед зустріччю з роботодавцем.

Зустріч!

– Чому ти не питаєш, куди мене треба везти? – раптом згадую, що я не назвала адресу, але Роман дуже вдало звернув у потрібний бік.

– Зараз спитаю… – прибирає долоню від мене та швидко проводить по своїм чолу й волоссю. – Спочатку заїдемо на заправку тут неподалік. А що за зустріч?

– У «Ф’ючербуді». Мені відповіли на лист. Я проєктуватиму той будинок за містом!

– Навіть не сумнівався, ти відмінно впораєшся. Відчуття естетики в тебе на висоті, – м’яко бринить його голос.

Пестить уже на тоншому, та не менш приємному, рівні.

На заправці Рома приносить мені грейпфрутовий лимонад із трубочкою.

Потім кружляємо центральними вулицями. Обговорюємо події останніх двох днів, які не бачились. Рома питає про мої думки щодо майбутньої роботи. Ділюсь з ентузіазмом, ласуючи кисло-солодкою прохолодою з присмаком м’яти.

– Я тебе тут почекаю, гаразд? – гальмує, не дотягуючи до офісного центру добрий квартал. – Там паркуватися незручно…

– Добре, без проблем.

Ми приїхали раніше, навіть з огляду на те, що аж ніяк не поспішали. Власний транспорт – це геть інший рівень комфорту! 

Яскраво відчуваю різницю, спустившись із заможних небес на громадську землю. Навіть у такому функціональному варіанті: без шкіряних крісел, підсвітки та електроніки, – я ловлю неймовірне задоволення.

Обов’язково зароблю колись на власне авто й керуватиму ним так само легко та природно.

– А ти відвезеш мене потім за місто? Хочу подивитися ділянку спочатку без нівелірів і тахометрів. Просто зловити місцеву атмосферу… – вирішую знахабніти й ще трохи насолодитися компанією Роми та системою кондиціонування. – Чи в тебе зміна?

– Відвезу. Найближчі дні буду по горло завантажений. Термінове замовлення одне… Але сьогодні – у повному твоєму розпорядженні.

– Приємно чути, – нахиляюсь і невагомо торкаюся його щоки своєю, імітуючи «цьом».

Не дає відсторонитися, міцно, але обережно утримує долонею за потилицю. Його губи малюють запаморочливі стежки вздовж лінії моєї щелепи, за вушком, на шиї.

– Ммм… – зі стражданням зітхає і прикушує мочку мого вуха. Гаряче й гріховно шепоче просто всередину мого чутливого, розігрітого тіла: – Десять поцілунків. І ще один, який я зроблю…

Здригаюсь і глухну на мить від пекучих відвертостей. Нутрощі проймає блискавичний розряд збудження. Тільки йому вдається так сильно і стрімко впливати на мій стан.

Ну все. Тепер і кондиціонер не допомагає – спекотно!

Відчуваю, як мій погляд втрачає фокус, ковтаю густу слину, дихання зривається, шкіру поколюють сотні гарячих голочок, а губи пливуть у чуттєвій неконтрольованій міміці.

– Нікому там так не усміхатися! Ясно? Тільки мені…

І знову ці наказові нотки. Але зараз вони не дратують. Тобто – ні, дратують, але в іншому сенсі.

Знову припадає до моєї шиї. Зухвалий укус на межі болю! Заспокійливий цілунок…

Нарешті відпускає мене. Переводжу подих, перевіряю стан макіяжу в дзеркальце та виходжу з машини.

Ну от, завдяки товариству Романа, я хвилююсь тепер геть з іншого приводу.

Обертаюсь до Роми. Він відкидає спинку сидіння, надягає сонячні окуляри та з’їжджає кріслом нижче. Втомився…

Шлю йому повітряний поцілунок і прямую до офісу. Радію можливість пройтися та вгамувати розбурхану уяву.

Ці загравання виходять уже на якийсь захмарний рівень. Повітря довкола нас іскрить і вібрує так, що я дивуюсь, чому не замикає техніку й не тріскається скло в сусідніх будинках!

Не думала, що це станеться так швидко, проте я хочу довіритись йому повністю, пірнути у вогняну віхолу бажань та згоріти в ній вщент. Але в останній момент Роман завжди себе опановує. А я – навіть не впевнена, чи зупинила б його, опинись ми в належних умовах…