17 - Сюрприз

– Досить, нічого не стирчить. Зализалася, що й ну! – Ліна відсуває балончик з лаком для волосся й видирає з моїх пальців жменю невидимок.

Ну, може, і правда…

Кручу головою, розглядаючи макіяж і тугий вузлик, у який зібрала волосся, намагаючись виглядати більш зріло й вагомо. Хвилююсь – жах! І досі не віриться, що той дзвінок мені не наснився.

Мене взяли! Без співбесід і пробних завдань. Одразу до справи. Сьогодні вже їду підписувати договір і оглядати майданчик.

Непевними рухами смикаю жакет на грудях.

– Тобі в ньому буде спекотно, – констатує подруга.

– Знаю, але так я виглядаю серйозніше і старше.

Мені здається, це важливо…

Боюсь, що замовник побачить, з ким зв’язався, прийде до тями та відправить мене набиратися досвіду… у пісочницю!

– Краще б вдягла ту білу сукню на одне плече.

Так. Вона тоненька, літня, легка. Майже прозора й дуже романтична. І саме тому – ні!

– Та ти що? Я ж не на побачення… – з подивом здіймаю брови на таку пораду від Ангеліни.

Вона нещодавно влаштувалася до однієї з провідних будівельних компаній і сама дрес-код завжди витримує. Попри будь-яку погоду та звичку ходити вдома як бунтівний підліток.

Завжди знімає улюблені кільця-браслети, дуже обережна з косметикою, а свої фіолетові кінчики ховає в класичну зачіску-мушлю.

– Ага. Не на побачення. Бачилися вже… – бурмотить, відвертаючись до комода.

– Що?

– Кажу, що неважливо, у чому ти підеш. Рік народження твій бачили в резюме, роботи сподобались, на посаду ухвалили, що ще треба?

– Твоя правда, – розстібаю ґудзики, стягую піджак, але… перекидаю його через сумку. Потім вдягну, а то в автобусі, дійсно, змокну, як миша. – Я побігла!

Підхоплюю ключі, клюю Ліну в щічку й вибігаю на вулицю.

До зупинки хвилин двадцять, але якщо йти швидко…

Повертаю голову, зачепившись поглядом за знайомий силует – і вростаю в землю.

Роман!

Виходить з авто. У марках я не розбираюсь, тож відзначаю лише чорний колір, компактний розмір машини і яскравий жовтий ароматизатор, підвішений до скла в салоні. Він розгойдується й хитро підморгує, як і годиться порядному «смайлику».

А я тільки й можу, що кліпати в здивуванні.

Він не попереджав, що приїде! Казав, багато справ останнім часом.

– Сюрприз… Оу, яка ти ділова! Мені подобається, – долає відстань між нами та моє заціпеніння. Стискає обійми.

Пирхаю від того, як лоскотно накидається на згин моєї шиї, й, нарешті, віднаходжу голос.

– Обережніше, Ром, блузу зімнеш! А я вже спізнююсь. Чому ти не попередив, що приїдеш? Я думала, ти знову у відрядженні.

– Я скучив… – схиляється, жадібно досліджує моє обличчя поглядом, немов пестить очима. Ми так близько, що наші видихи перемішуються. – А ти?

– І я… – задушлива хвиля солодкої млості закручується в мені, повіки важчають, і все тіло плавиться теплим воском. Добре, що він так надійно мене тримає!

Думки розлітаються, мов ті ластівки у вирій. Неможливо стриматися і не пірнути в цей буревій пристрасті… проте я це роблю!

За мить до, впевнена, шаленого, невситимого й дикого цілунку тулюся щокою до його щоки.

– У мене помада, Ром! І… дуже важлива зустріч.

– Яка ти жорстока фея, – легенько треться носом об мою шкіру, забирає з мого плеча сумку, а долоню підносить до губ і впивається в неї на кілька секунд. Так-так! Дико, невситимо й жадібно…

– Я справді поспішаю, – із жалем забираю свої пальці від нього.

– Як бачиш, відсьогодні я на колесах.

– О, так! Вітаю! Вона чудова, – хочу додати ще щось захопливе…

Завжди вважала, що власне авто для чоловіків – це щось знакове, символічне. Але Роман лише стримано усміхається, не розтуляючи губ, та квапливо зупиняє мене. Зневажливо змахує в бік свого придбання.

– Та вона не нова… й об’єм двигуна тут… ай! Неважливо, сідай, – веде мене до пасажирського місця біля водія.

Обходить авто, прилаштовує мої речі на заднє і вмощується поруч.

– Зараз я тебе підкину на цю дуже важливу зустріч, але потім… Мм… Боргуватимеш мені вже два повноцінні поцілунки. Ні, три! Чи п’ять…

– А не забагато?

– Вмовила. Хай буде один, але на моїх колінах… як тоді, в парку.

Зніяковіло кліпаю від напливу спогадів і свіжих фантазій.

Читати грайливі натяки в повідомленнях було… спекотно. Проте не так, як чути їх його голосом у салоні, насиченому його запахом і… ним.

Романа в машині достоту багато!

Його коліна майже впираються в кермо, плечі виходять за ширину крісла, і голова… Темні збурені пасма трохи не торкаються стелі.

Але, Господи, як же йому личить водійське амплуа!