16 - Магія

Наливаю нам прохолодного ягідного компоту. Ставлю чашки на стіл біля ноутбука, знову сідаю коло Роми та важко спираюсь на кухонний диванчик.

Після виснажливого звільнення, що затягнулося на цілий день, сил кудись виходити не було.

Рома теж сьогодні пізно звільнився – підробляв десь на виїзді. Тож я вирішила не втомлювати його додатково прогулянками й запросила до себе… до нас з Ліною.

Однаково подруга побігла на побачення – заважати ми їй не будемо.

Це вперше зустрічаємося так. По-домашньому, неформально. І мені б хвилюватися… Але я розбита й розсіяна настільки, що навіть не причепурилася. З вологими пасмами, скрученими в «дульку», у широкій футболці та домашніх джинсових шортах, які колись були парадними джинсами…

Навіть вії не нафарбувала після того, як ранковий шар туші частково змив душ, а частково – розпачлива та обурлива волога очей.

Просто неочікувано вийшло – Іван Борисович так мене хвалив. За уважність, моторність і безвідмовність..

Вантажив роботою – нещадно, проте на обідній перерві підкидав чи шоколадки, чи яблука, а під кінець навіть ключі від свого кабінету довірив… А потім…

Сухо так, офіційно: «За результатами випробувального терміну Ви нам, Віро Павлівно, не підходите…».

Навіть в очі не подивився, а якось на бік, й обличчя суворе було, губи підтиснені. Він так з бухгалтеркою тримався, коли вона загубила рахунок на сорок тисяч.

А я що загубила? Хоч би пояснив!

Попри спекотний вечір, шкірою пробігає холодний нервовий дрож.

Ось я знову вільна й незалежна – у повному значенні цього слова. У космічному просторі невизначеності. Тут незатишно. Ще й уявна невагомість досить відчутно захитує.

Тихенько зітхаю.

А я ж так до колективу звикла, вже з договорами та звітностями розібралась, спатіфіллум до робочого куточку притягла. Він так гарно там зацвів – бо південна сторона й вологість…

Здається, я знову підвищую ту кляту вологість власними силами.

– Вір, йди сюди,  – Роман присувається ближче, м’яко втискається в моє стегно своїм. Відчуваю, як лагідно ковзають його пальці вздовж моїх лопаток. - Пробач, що я не встиг допомогти.

– А чим ти можеш? Та й не треба! Я сама.

– Сама-сама… – протяжно зітхає й схиляється чолом до мого. Кілька секунд ми мовчки дихаємо одним повітрям.

Тепло від його тіла плавить мою напругу.

– Ти допомагаєш зараз, – зізнаюсь, коли мої плечі розслабляються, а шкіра починає поколювати під його долонями.

– Приємно чути, та я здатен на більше, ніж обійми.

Умм… і я непристойно багато про це думаю. Та, підозрюю, він про інше.

– Давай ти спробуєш, Вір? У тебе є всі шанси на цю посаду, – починає знову мене вмовляти. – І не вигадуй. Це ніяке не кумівство й не протекція. Просто відправ резюме. Умови для всіх будуть однакові, запевняю.

– І звідки ти знаєш такі подробиці?

Випростовуюсь, відшукую на столі мишку. Вкотре за цей вечір кружляю курсором біля кнопки «надіслати»… але зупиняюся, так і не клікнувши на неї.

Я ніколи не вела проєктів такого масштабу самотужки. Особистий домен скриньки виказує належність отримувача до когось із керівників ««Ф’ючербуда»». А це тобі не систему вентиляції в супермаркеті спланувати…

Зовсім інший рівень. Ще й для когось із будівельної піднебесної!

Це як вчити танцювати балетмейстера, чи приготувати сніданок для шеф-кухаря.

– Звідки ти взагалі знаєш про цю вакансію? Оголошення про неї ніде немає…

– Та я… – стискає в потужних пальцях мою улюблену кружку, аж хвилюватися за неї починаю. – Я сам працюватиму на тому об’єкті. Чув… – Щось бурмоче собі під ніс і якось приречено зітхає. – Чув від замовника.

– Ну ось! Тобто ти з ним знайомий достатньо, щоб підтримувати спільну розмову. А через зв’язки я не хочу! У жодному разі.

Ще з колишніх не виплуталася достоту. Та й нещодавні з’ясування стосунків між Ромою та його минулою дівчиною пригадуються: не хочу, аби думав, що користуюсь ним… У будь-який, навіть найменший спосіб.

– Пфф… Ну які зв’язки? Немає зв’язків! – спалахує роздратуванням. – Це не в мене, а… у родича. Далекого. Він там виконробом буде. То якось у розмові сказав і візитівку з адресою показував.

– Петро Дмитрович? – згадую, як вони обіймалися та перешіптувалися в день нашого знайомства з Романом.

– Шульгін? Так… Так! Петро. То мій дядько. Двоюрідний. А оголошення зняли… сьогодні. Останній день, але до дванадцятої ще можна. Ну, відправляєш?

– Не впевнена…

Кидаю боязкий погляд на промовисті літери адреси – й адреналін проймає. Витираю вологу долоню об край футболки. Лячно. Така відповідальність.

– Я ж не знаю, які там взагалі вимоги. У мене досвіду обмаль. Стилі я не всі опанувала. Та й то, лише в теорії. Впевнено візьмусь, мабуть, лише за…

– Екостиль! – договорює за мене..

Давлюсь вдихом і приголомшено розтуляю і стуляю рота.

– Це саме те, що замовник хоче. Я тобі не казав? Щоб дерева там посеред вітальні… підвісні клумби, і з ландшафтом перегукувалося. Це все за містом буде, дача. Поряд ліс.

Закашлююсь від гарячої хвилі подиву й захоплення.

Я не сплю? Неймовірне співпадіння. Магія в чистому вигляді!

Мені аж сльози на очі навертаються, але цього разу вже від щемких і повітряних емоцій з присмаком цукру.

Я мрію створити щось таке: максимально органічне довколишньому середовищу. Довершене й витончене одночасно. Немов маленький осередок природи, печеру в дикому лісі, що огортає тебе теплим спокоєм і свіжістю ранкового повітря.

Вже бачу дерев’яні сходи, що м’яко закручуються та ведуть до внутрішньої оранжереї, що дивиться, мов у дзеркало, на ліс. Медово-жовте світло заливає білу кухню з багатоярусною вертикальною панеллю для вирощування зелені. Розмарин, кмин, меліса, чебрець…

Здається, навіть чую пряні аромати.

Плавні лінії, натуральні матеріали, природні кольори. Якщо замовник не обмежений коштами, то втілити можна буде будь-який доречний задум!