14 - На краю зізнання

Перевдягаюсь у сіру футболку та потерті джинси на задньому, поки Сашко дає газу.

Ну як газу… фактично він без зупину тисне на гальма. Вечір, час-пік, центр.

– Все, викинь мене, де найближче, – зашнуровую простенькі кросівки, кілька купюр у кишеню, а сам уже прикидаю найближчий маршрут до парку.

Пару кварталів.

Але із цією тягнучкою, пішки вийде в рази швидше. Можна ще самокат узяти, чи вел. У мене й додаток встановлено. Зручна річ. Ми одного разу з Вірочкою запізнилися на автобус і мали нагоду порозсікати на цьому електропоні нічним містом.

Було драйвово й гаряче. Тісні обійми, вітер в обличчя. Вона віддала мені кермо і вразливо тулилася до моїх грудей. Ось так би в усьому!

Що, хіба не вирішив би я її питання із житлом?

Чи не знайшов пристойну посаду в якомусь зі своїх філіалів?

Кадр вона молодий, проте ентузіазм, відповідальність і теоретична база не рядові. Подобається мені її сміливість експериментувати, потяг до сучасних трендів і технологій, широкі погляди. Мрійниця від архітектури.

Це для мене робота перетворилася на рутину, конвеєр і стовпчики звітів, а для неї – ще досі мистецтво й творчість.

І я згадую про це саме поряд з Вірою. Наче років сім скидаю, жвавішаю, азарт і невагома безжурність наповнюють аж по вінця.

Через це відчуття і тягну з розмовою-зізнанням?

Але ні! Сьогодні вже точно розкажу.

Долаю центральний вхід, головну алею. Народ юрмиться біля яток із кавою та морозивом. Оглядаю місце нашої зустрічі – майданчик коло фонтана.

Тут звучить запальна латинська музика, кілька пар танцюють: хлопці крутять, ронять і підхоплюють дівчат над гарячим асфальтом. Вправно в них виходить.

Помічаю між натовпу глядачів свою фею.

Зачудовано слідкує за випадами та постукує в такт однією ніжкою.

На ній бежеві балетки й легка блакитна сукенка. Тонкі бретелі не прикривають плечей, а зібраний «на резиночку» ліф підкреслює мої улюблені абриси її соковитої, такої жіночої фігури. Вільна спідниця ховає спокусливо округлі стегна, але мені подобається – така принцеска в цьому образі.

Юна, замріяна, ніжна.

Темно русяве волосся заплетене у високий «колосок», пухкий і вільний настільки, що вже випустив кілька пасом на її скроні та шию.

Вітер розгойдує цю золотисту розкіш і, мабуть, лоскоче ніжну шкіру дівчини. А я хочу, щоб ці ниточки льону лоскотали мою…

Руйнує ансамбль лише широкий ремінь термосумки на її плечі й об’ємний килимок у чохлі, який вона тримає під ліктем.

Підходжу зі спини, повільно витягую й забираю то все, закидаю собі за спину.

Розвертається – секунда подиву, а потім в її очах засвічується така сонячна радість… мені аж подих перехоплює, б’є солодкою вібрацією просто в груди, на мить плутаючи ритм серця.

– Привіт… – хриплю, блискавично усвідомивши, як боляче мені буде зізнатися й побачити щось інше в цих очах – холод нерозуміння, зневагу, гірке розчарування…

– Привіт, – сором’язливо прикривається віями, але тягнеться за поцілунком.

Обережно торкаюсь пухкої нижньої губки, і поцілунок чомусь мені гірчить…

Так! Треба швидше розібратися вже із цим!

Але трохи згодом, як будемо наодинці, а зараз я так скучив за нею…

– Потанцюємо? – обіймаю теплі шовковисті плечі.

– Я так не вмію! – хитає головою, проте ступає ближче й огортає мою талію долонями. Схиляє голову, її щока притуляється до моєї шиї – й ось омріяні гладенькі пасма танцюють золотою павутинкою довкола нас.

– А ми будемо по-своєму.

Втискаю в себе шикарне тіло маленької принцеси й не чую ритму музики – лише свій очманілий пульс і млосний дзвін у шкірі – там, де ми перетинаємося.

Жадібно вдихаю її природний, витончений і свіжий аромат.

Яка ж вона… ідеальна для мене жінка!

Похитуємося та розгойдуємося в ритмі нашого дихання. У якийсь момент піднімаю її руку за пальчики, і Віра розуміє мій намір – крутиться довкола себе. Оберт. Ще один. Пришвидшую її, а потім перехоплюю і різко нахиляю…

Її спідничка мило підлітає, очі захопливо сяють, відкрито і вразливо усміхається. Зриваю кілька цнотливих поцілунків біля кутиків щасливих губ. Тіло гудить від задоволення, енергії.

– А казала, не вмієш.

– Не вмію. Добре, що взуття зручне. А то б полетіла – не зловив.

– Так… пам’ятаю твої піруети з підборів Маноло Бланік. Але тоді я теж впорався! – вертаю нас у звичне положення та відкидаю волосся від почервонілого личка.

– І я надзвичайно вдячна. Але, чекай… – здивовано примружується. – Звідки ти знаєш, що то були Маноло Бланік?

– Та… – ковтаю тугий згусток, що раптом зібрався в горлі. Я не так планував зайти в цю розмову! Абсолютно! – Дівчина одна розказувала, у неї це була нав’язлива ідея, от і запам’яталося…

– Та, що кинула тебе через гроші?

– Угум…

Чорт! Наче і правда, але якось усе перекручено, недомовлено.

Невдоволено хитаю головою на себе. Забрехався, Чумацький, – дивись, вигреби потім.

– Вір, а коли там наш сеанс?

– Ой, зараз! Біжімо! – спохоплюється, тягне мене до однієї зі стежок.

За кілька хвилин облаштовуємося на галявині навпроти полотна екрана. Ще крутять рекламу й тизери. Вірочка викладає на килимок їжу. До глядачів підходить хлопець, інший тягає крісла-мішки. Пропонують і нам.

– Скільки? Ой, та не треба! Ми зі своїм… – звично економить мої статки Ві.

Пирхаю собі під ніс і лізу за грошима.

Економити треба із задоволенням…

– Нам одне, будь ласка, – розплачуюсь, забираю здобич і розвертаюсь до дівчини з трохи хижою усмішкою.

– Ну навіщо ти? Мені зручно було б і на килимку…

– А може, я для себе?

– Ох…

– Сідай уже, починається.

Вмощуюсь у м’якому коконі й тягну Вірочку за зап’ясток. Зі смішним виском падає на мене, починає вовтузитися.

– Цить, щось притиснеш мені… важливе, – завмирає. – Розказуй краще, вампіри там будуть? А то я щось зголоднів…