13 - Приємні та не дуже відкриття

«На яку стрічку йдемо?» – відправляю в месенджер Вірочці.

Ми домовились зустрітися за годину.

«А знаєш, насправді мені байдуже, обирай сама» – додаю, ховаючи телефон під стільницею.

Не хочу нервувати головну бухгалтерку неувагою, впевнений, що там усе чітко. І втриматися від, хай і віртуальної, але розмови з дівчиною не можу.

Підсів. І не лише на розмови…

«Навіть на третю частину мелодрами про закоханих вампірів згоден?» – нарешті відповідає моя ніжна фея. Фліртує. У текстах вона сміливіше. Підтримую її грайливий настрій.

«Тобі таке подобається? Візьму до уваги та забезпечу «ефект присутності»…

Надсилає мені смайлик із рожевими щічками.

І це не розважлива манірність – я кайфую від її тремтливих і чистих емоцій. Тож провокую і далі:

«Згоден, але з умовою: місця в останньому ряду».

Уявляю таку перспективу й відчуваю, як тиск підіймається, остаточно втрачаю сенс доповіді. Стає спекотно й тісно в добряче охолодженому і просторому конференц-залі. Облизую сухі губи.

Відкладаю телефон, послаблюю вузол краватки. Скручую горло пляшці та прикладаюся, заливаючи в себе одразу половину.

Мене взагалі до нагороди вже можна подавати, «за витримку».

Втішає те, що дівчина запалюється у відповідь на мої стримано-пристрасні посягання. Стримані… ну бо не хочу заходити далеко «не в собі».

Та й зарано, мабуть… Ві пробуджує в мені якусь тактовність та делікатність минулих сторіч.

Лише кілька побачень між нами й кілометр листування. Проте відчуття неосяжного комфорту із цією людиною не полишає. І воно лише поглиблюється, набирає відтінків та присмаків. Найсолодших присмаків…

Телефон спалахує, хапаюсь за нього, наче висотник за страховку.

«Це кінотеатр просто неба в парку. Там не буде рядів: усі приходять із власними килимками. Я візьму для нас. Ще зробила канапки та чай у термосі», – усміхаюсь на її чергову вельми економну вигадку.

До цього ми гуляли барахолкою, кидали м’яч на відкритому майданчику в урбан-парку та ласували хот-догами на фестивалі вуличної їжі.

Три чудові побачення… проте занадто гамірні та людні! А ще цей антиромантичний громадський транспорт, яким неодмінно завершується кожна наша зустріч.

І хай усе виявилося не так страшно, як я собі уявляв, з мене досить.

У щирості та взаємності почуттів дівчини не залишилося жодного сумніву.

Її побоювання щодо колишнього я розумію – хитрий тип, судячи з її рідких і неохочих розповідей. Маніпулятор. Батько теж постарався…

Проте в нас же все стоїть на інших рейках і рухається в здоровому напрямку.

Я з різновиду адекватних, у чому Віра мала нагоду пересвідчитися. Поважаю її амбіції та інтереси. Навіть захоплююсь ними.

З Любою ми не обговорювали кар’єрні питання, вона якось одразу і впевнено розслабилася, засіла в салонах краси, спортзалах та бутиках, немов саме туди влаштувалася на роботу.

А Віра продовжує вчитися, працює, мріє… І мене поважає в чистому вигляді, без фінансових домішок, власне як особистість.

Ідилія.

Чому б їй не продовжитися, тільки вже без задушливих автобусів та дешевих сосисок?

Мені хочеться подарувати дівчинці відповідний моїм почуттям до неї букет, а не задохлі флокси з бабусиних городів. Щось ванільно-рожеве та ніжне, як її пухкі губки. Запросити у свій улюблений грузинський ресторан, а потім сісти в раритетний мустанг, який придбав нещодавно, і покружляти разом вечірнім містом. Узяти доброї кави, ввімкнути щось хітове з басами, аби ритм сабів розхитував діафрагму. А потім запаркуватись на пагорбі з гарним видом і цілуватися донесхочу, не тримаючи в голові час відправлення останньої маршрутки!

Чудовий план, як на мене. Але сьогодні хай уже буде пікнік просто неба. Вона готувалася – бутербродів там наробила. І чаю. Помітила, що каву я уникаю в подобі зварювальника…

Якраз на кіно йдемо! Заведу розмову про «В джазі тільки дівчата», до слова і про своє перевдягання розкажу їй… Зведу все до випадкового непорозуміння. Це ж правда. Чи до жарту.

Ну яка тут трагедія?

Так, маю чесно зароблені статки – каюся! Готовий прийняти пару штурханів чи ляпасів від долоньок обуреної феї.

Перепрошу, поясню мотиви. Вона має зрозуміти. Не в смертовбивстві ж я зізнаюся! Хай надує трохи губки в мій бік, хоча вони в неї і так… А потім ми поїдемо додому вже як люди, з клімат-контролем у салоні.

З нетерпінням поглядаю на годинник.

П’яте наше побачення! І це катастрофічно мала кількість. Сміховинна!

Минуло понад два тижні, як ми знайомі. Але зустрічатися частіше ніяк не виходило. Віра завзято працює. Та й у мене, якщо чесно, є в чому загрузнути.

– Чергова атака на нашу базу даних, – технічний директор переглядається з керівником відділу безпеки.

Оговтуюсь і помічаю, що доповіді закінчились, а інші співробітників розійшлися.

Відкладаю телефон та стискаю перенісся. Треба зібратися.

– Цього разу успішна. Підсадили троян на комп Ірині Василівні.

Моїй секретарці?

Твою наліво! Це серйозніше, ніж я думав.

Відкидаюсь на кріслі. Відчуваю, що накрилися наші з Ві кіношка та канапки…

– На тому тижні, виходить, просто промацували ґрунт?

– Схоже на те.

– Багато інфи злили?

– Та вони не зливали… – морщиться Віталій, поправляючи тоненькі окуляри. – Покопалися хвилин п’ятнадцять, замели сліди й відвалилися. Дуже дивні хакери. Може початківці? Могли все під чисту вигребти, а вони лише в одну директорію полізли.

І я здогадуюсь, у яку…

– Тендер на державні лікарні?

Киває.

– Мені дуже шкода… Антивірус спрацював, але із затримкою. Зараз стільки цієї зарази розвелося, не встигаєш оновлення підвантажувати.

– Ясно… – заплющую очі, потираю повіки й нашвидку оцінюю можливі втрати.

Ну що, робоча ситуація. Не вперше гризота за бюджетні кошти. Остаточного кошторису на це замовлення я ще не ухвалював. Відкладав до останнього – і не дарма.