12 - Майже лицар

Роман вдруге обмацує свої кишені.

– Десь забув?

– Ні. Секунду…

Знову помічаю тінь розгубленості на його обличчі. І рухи якісь непевні, гарячкові. Погляд швидко оминає мене, а потім і зовсім скляніє.

Щось схоже було, коли ми знайомились. Так само неохоче та з утрудненнями Рома називав своє прізвище.

Може, в нього немає телефона?

Та ж ні!

Не повірю, що в наш час людина не може дозволити собі хоча б кнопковий бабусяфон… 

Ой!

Саме такий у Роми? І він не хоче його витягати при мені?

Це так зворушливо. Сумно, звичайно, але є в його ніяковінні й щось лицарське. Немов він оберігає мої очі від негідного видовища.

Підтискаю губи, стримуючи усмішку, яку чоловік може розцінити як образливу.

Оце вже тендітне чоловіче відчуття власної гідності.

- Зараз-зараз… Потримай, – всовує теки мені в руки та якось рвучко розвертає за плечі. – Ти це бачила?

– Що саме? – споглядаю типову для цього району вуличку. 

Низькоповерхова забудова ще тих часів, колоритна, але у жахливому стані. Ще й приліплені до старовинних стін магазинчики, які нещадно паплюжать загальне враження та майорять кислотними рекламними вивісками.

– Мм… Ось там, дивись. На балконі. Решітка з янголятами. Як тобі?

– Хм… – вдивляюсь у колись сріблясті, а зараз майже чорні фігурки зі смішними товстими животиками. – Загалом мило, несе відбиток своєї доби, але відтворювати таке я б не стала. Мені більше подобаються…

Чую сухий хрускіт за спиною – обертаюсь.

Рома якраз нахиляється до чогось темного на бруківці.

– Це твій телефон? Яка прикрість! – на емоціях роблю крок ближче й помічаю зміїсту тріщину через весь екран.

Боже мій! Це айфон!

Певно, в кредит брав і ще не виплатив?

– Він живий хоч?

– Так. Впустив випадково, – абсолютно спокійно здуває порошинки з гаджета. – Він такий і був, йому не звикати. Ще у минулого хазяїна літав, через те й мені у спадок дістався. Не переймайся.

– Аа… ну то добре, – опускаються мої плечі. – Але все одно прикро, що впустив. Він міг зламатися остаточно. Краще б я тобі номер на аркуші записала.

Постукую пальцями по пухких теках.

– Чи на руці…

Рома дивиться на мене кілька секунд. Пронизливо, зачаровано та… глибоко, а потім закидає голову назад і сміється. Із задоволенням. Розгонисто, соковито та відкрито.

Дивуюсь такій реакції й стискаюсь ізсередини на низьких і хрипких нотках його тембру.

– Дійсно. Мудро придумала! А я, бач, все на гаджети покладаюсь… На руці – це цікаво, – набуває в’язких і темних вібрацій його голос. – А на серці можеш?

– Це як? – ковтаю пересохлим горлом щось важке й гаряче. Воно опускається в живіт та розпливається тілом, наповнює мене всю, пульсує.

– Зараз покажу. Діставай ручку, – смикає кілька верхніх ґудзиків на своїй сорочці. – Ось тут.

Я бачу виразну лінію грудних м’язів і темні закручені волосинки…

Очі мої розширюються. Нервово оглядаюсь.

– Ром… Це якось… недоречно, – озвучую логічну та “правильну” відповідь, проте не впізнаю свого голосу. Він теж з якимись новими напівтонами.

У думках несуться завчені холодні високосвітські норми, а відчуття бенкетують, вибухають феєрверками, засліплюють. Мені кортить це зробити до паморок. Просто підійти й торкнутися його оголеної шкіри…

Під час нашого поцілунку я не встигла виявити такої ініціативи. 

Занадто багато було його обіймів, запаху, смаку… хвиль власного жару та порожнечі в легенях. От і зараз вона теж заповнює мене. Розтуляю рот й тягну в себе більше повітря. Все одно не вистачає.

Роман наближається впритул. Між нами тільки мої набридлі достобіса теки!

– Знов занадто? Чорт! Зазвичай я стриманий і розважливий. Присягаюсь. Це ти штовхаєш мене на всілякі… м… непристойні вибрики, – підносить мою долоню й повільно опускає її собі під сорочку, навпроти серця.

Я відчуваю, як воно захопливо вистукує, рветься до мене! А його шкіра… пружна, туга й… потужно випромінює тепло. Обпікає.

Замружуюсь на вдиху, а видихаю вже у його неймовірно чуттєві та впевнені губи з легким присмаком м’яти.

– Я зберігатиму твій номер тут, – і ми знову цілуємось…

Серед затемненої, але людної вулиці, затиснувши між собою купку паперів і абсолютно без жодного ніяковіння я дозволяю себе цілувати. Ні, навіть більше. Я сама його цілую!

Нахиляю зручніше голову. Розслабляюсь, тягнусь. Приймаю й повертаю його то жадібні, то повільно-грайливі рухи. Мене охоплює й розгойдує повітряно-солодка млосність із терпкими крихтами гострої пристрасті. Ось що таке “Карамельний рай” – куди там сирному тісту з горішками…

Схоже, мені теж до вподоби цей десерт і гаряча страва в одному!

Приходжу до тями лише коли чую пронизливе й цинічне посвистування десь збоку… А потім здавлені чоловічі смішки та поради знайти кімнату.

Матінко!

Як добре, що на вулиці вже темно. Мої щоки паленіють! І це не лише від сорому… Я абсолютно втратила зв’язок із реальністю. Сором мені!

Ховаю обличчя на шиї Романа. Він обхоплює мої плечі у захисному жесті та відповідає коментаторам їхньою ж – зухвало-парубочою. Щось про “заздрість і свист зі вставними зубами”... 

Наче й з усмішкою, але за тонкою завісою веселості я безпомилково вловлюю його тверду, як граніт, і небезпечну, як електрична дуга, непохитність. Зараз саме він володіє ситуацією та задає кордони. Продавлює всесвіт своєю внутрішньою силою.

Я впізнаю це відчуття за частку миті!

Але раніше прояви такої домінації були звернені до мене… я мала підлаштовуватися до реальності, яку створювала чиясь воля, а тепер… Тепер ця воля захищає мої пустощі й прогинає реальність під мене.

Це приємно… Незвично! Лестить.

Та маленький вузлик у грудях, зацькований та втомлений жорсткими, ввічливими й ледь помітними, але однаково невідворотними наказами, стискається сильніше.