11 - Виворіт маскараду

Обережно й повільно долаю останні міліметри між нами. Нахабнію? Можливо… Але ця мить і поцілунок виправдані, щирі. Найлегші дотики губ – а нервові імпульси зашкалюють гостротою. Немов це мій перший у житті… І другий… і третій. Хмелію, відпливаю від її тендітного аромату, теплоти й карамелі на ніжних вустах.

Неспішно досліджую м’які вигини пухких губ своїми. Вони ідеальні… Дівоче тіло завмирає на кілька митей, але вже за кілька обережних рухів відгукується на кожен мій випад, лине ближче, розкривається, обм’якає. Приймаю запрошення та піддаюсь жару, що вимогливо спалює мене зсередини. Поцілунок стає відвертішим, інтенсивнішим, глибшим. А оце вже точно нахабнію!..

Вона стискає пальці на моєму плечі й видає стишений звук, схожий на болісний стогін.

Омм… її хрипкуватий збуджений голос міцніше за будь-який афродизіак! Ошелешує, розриває. Мене прошиває гарячою блискавкою, зриває гальма. Руки, пальці, губи – все починає жити своїм життям: втискатися, задирати, впиватися…

Проймає острахом, що дівчинка розтане під таким моїм натиском, не витримає.

І вже наступної секунди вона штовхає мої плечі від себе й напружується.

– Все-все… я захопився, пробач. Просто… просто посидимо, – заспокійливо погладжую її спину, а в самого тіло бунтує – хоче вкласти її на цю лаву, врізатися й розкуштувати цей вишуканий десерт до останку. Пульс надсадно заходиться, усі відчуття на максимум. А це ж лишень поцілунок…

Шумно й протяжно видихаю.

Зміщую вуста на шовковисті щічки, веду далі, вздовж делікатної раковинки вуха, тонкою лінією шиї в западинку між ключиць. Атлас шкіри під дотиками береться пухирцями.

Ммм… така чутлива…

Більше не відштовхує – і я користуюсь нашим положенням ще трохи. Взагалі не хочеться випускати її з обіймів.

Зариваюсь у волосся за вушком. Дихаю нею пожадливо, нерівно, теж наче вперше. Легені палають від щемливої солодкості, яку хочеться вдихнути та закарбувати, запаяти під шкірою.

– Тобі сподобалось наше побачення? – нарешті знаходжу витримку й відриваюсь на пристойну відстань. – Ну, загалом?

– Ммгм… – так само зірвано дихаючи.

Шукаю її погляд… Але ні, дівчинка вирішила знітитися і вже нервово поправляє зачіску, струшує невидимі крихти зі спідниці.

– Мені теж. Дуже.

Я б і зараз не зупинявся… Та Віра не оцінить моїх голодних поривів. Якщо продовжу – зіпсую враження. І так, вважай, отримав зелене світло.

– Треба закріпити ефект. Як щодо завтра? – вимовляю і сам здивовано кліпаю.

Чумацький, ти здурів? Завтра купа зустрічей, нарада щодо великого тендеру, перемовини з новими постачальниками… і те, від чого імпульсивно відмахнувся сьогодні!

Та я з колючим нетерпінням чекаю на її відповідь. Якось встигну – енергія вирує в м’язах і мізках, як ніколи. З невідкладного лише підготовка до державного тендеру, а це для «Ф’ючер Буд» не вперше.

– Можна, – поривається встати, притримую її долоньку, із жалем відпускаючи від себе. – Тільки не раніше восьмої вечора. Я на складі буду, ревізія там… просили помогти. А в тебе яка завтра зміна?

– Так… – зміна-зміна, яка в мене зміна? – Перша. Завтра перша зміна.

От і чудово – майже не збрехав. О дев’ятій нарада в головному офісі – отже перша.

– А за Андрія тобі коли відробляти?

– За якого?.. – ковтаю кінець фрази та подумки даю собі прочуханки. Оце я гальмую!

– Твого напарника, який сьогодні підмінив.

– Так-так, у нас просто декілька Андріїв у бригаді, – знову дивуюсь її чуйності та завбачливості до навколишніх. Їм-то зручно, звичайно, але довго на такому матитерезівському режимі не протягнеш. – Домовимось якось. Не хвилюйся. Після восьмої – чудовий час. Скажи адресу, я біля вашого складу підхоплю тебе.

– Та ні, не варто. Він у нас розташований точнісінько в чорта в зубах, нащо вдвох трястися маршруткою. Давай краще в центрі і… просто прогуляємося. Проведеш мене до дому.

А ось і виворіт маскараду під’їхав… маршруткою!

Помийна кава та відсутність сервісу в кав’ярні – то були лише квіточки, як я тепер розумію.

Стискаю перенісся від ще однієї незручності, що підсікає мої зазвичай необмежені можливості. До такого не хочеться звикати. Можна просто зараз гукнути Олександра… Впевнений, він припаркував «колеса» десь недалечко. Але цей її дивний випад у бік заможних представників людства… Треба дізнатися спочатку, що й до чого.

Та й досвід цікавий. Вихід за рамки комфорту, свіжі самовідчуття… У мене навіть напруження та звична тиснява в скронях і чолі зникли. Немов із костюмом від Ravazzolo та гаманцем я залишив їх у будівельній битовці.

Позапланова міні відпустка накриває мене поряд із цією дівчиною. І я хочу її подовжити!

Тому після недовгих роздумів притримую зізнання.

– Я живу в сусідньому районі. Проведеш до зупинки? Звідси їде тролейбус, – Віра прибирає залишки нашого пікніка, підхоплює сумочку, теки.

– Ну звичайно, – забираю в неї документи. – А якщо пішки аж до твого дому? Не втомилась?

– Ні. Тут недалечко насправді, якщо піти провулками, напрямки…

– От і добре, – підставляю Вірочці лікоть, за який вона після секундного вагання береться. І тепер мурахи несуться моїм тілом.

Чудова штука – ці піші прогулянки! Головне – у гарній компанії.

Згодом минаємо напівпрозору сучасну зупинку. Віра коментує урбаністичний стиль, а я потайки проводжаю конструкцію сторожким поглядом. На тролейбусі я не катався ще більше, ніж не гуляв парками… Мабуть, останній раз років у вісім.

Потім у діда справи пішли вгору, батько розвинув бізнес, я – масштабував. Сякий-такий нащадок будівельної династії. Ще пам’ятаю смак бабусиних котлет із присмаком хліба… але як користуватися компостером у тролейбусі не згадаю. Та й немає їх там! Як і контролерів… Карткою платити? Я її не брав. Телефоном, здається, можна…

О! Мало не забув.

– Вірочко, давай номерами обміняємось.