10 - Улюблений десерт

Роман ловить нашого офіціанта біля стійки персоналу, але не поспішає повертатися.

Використовую цей час, аби відвідати вбиральню. А коли підходжу до столика, Роман чекає на мене з фірмовим білим пакетом.

– Я вирішив обрати десерт за тебе.

Так! Що почалося?

Розтуляю губи, аби захистити свої ледь виплекані кордони. Не треба за мене нічого обирати! Але чоловік збиває з думки, крокуючи ближче та підхоплюючи мою долоню. Наполегливо та палко обіймає мої пальці своїми та одночасно невідривно, чуттєво дивиться в мої очі. Простий жест набуває інтимності та глибини.

– Ти в чудовій формі, її треба підтримувати. Ідемо, де тут твоя набережна?

І я розгублюю всі слова й підкоряюсь.

Навіть дороги не бачу. Уся моя увага переміщається у вібрації його голосу, тепло руки, пружний, ритмічний і впевнений крок, ледь помітний аромат фарби, розлитої серед прянощів і шкіри.

Здається, я могла б іти поруч із ним роками… Головне, аби серце впоралося, бо воно працює в підвищеному ритмі. Кров чутливо пульсує в кінчиках пальців, губах, немов змінила свої звичні маршрути.

На набережній стає ще гірше – тут уже спустились сутінки, вуличний бенд награє романтичні хіти, а жовті плями ліхтарів підсвічують ажурні лавочки, залишаючи між ними таємничі й вабливі осередки темряви.

В одному такому ми й влаштовуємося.

Завжди вважала себе скромною, та зараз мені хочеться виявити ініціативу. Притулитися до Роми, закинути руки на його міцну шию, заплющити очі та покружляти під тягучу мелодію…

– Гарно тут, – немов читає мої думки Роман, сідаючи на лаву. – Сто років не гуляв пішки.

– Чому? – стою навпроти нього та із цікавістю нахиляю голову.

– Та… робота. Я мав на увазі не гуляв просто так, знаєш…

– Так. Я теж, – обертаюся до води, вглядаюсь у її чорну гладь.

Після низки приголомшливих перших побачень, Артур став поєднувати наші розваги із чимось… корисним, елітним і трохи нудним. Закриті виставки та аукціони, концерти класичної музики, кінні перегони.

Я на все погоджувалася із захопленням. В порівнянні з попереднім життям, я вирвалась на свободу.

Але мені хотілося і беззмістовних, безглуздих, дитячих розваг. Ролики, атракціони, кіно… Не фестивальні стрічки про соціальні проблеми мовою оригіналу, а щось безпечно-наївне та яскраве під карамельний і шкідливий попкорн.

– Я взяв карамельний чизкейк із горішками. Скуштуєш?

З мене вихоплюється пискливий смішок. Що за черговий чудовий збіг? Невже так буває?

Обертаюсь.

Роман уже все розклав. Прозорий контейнер, пару дерев’яних виделок, серветки й паперові стаканчики з накривками.

– Сідай поруч, а хоча… – його голос просідає, огортає мене низькою, густою вібрацією. Простягає руку, навіть сутінки не приховують темного вогню в його очах. Вкладаю долоню. Поштовх. І я знову лечу до нього в обійми. Вмощує мене на колінах. – Ось так… я теж хочу десерт.

Замружуюсь від хвилі жару й розгублення, що біжить шкірою від контакту наших тіл.

– Ром… усе так швидко… Я не впевнена, що хочу…

– Ти просто не знаєш, від чого відмовляєшся, відкрий рота.

– А? – смикаюсь і розплющую очі.

Підносить до моїх губ шматочок пирога. Карамельний крем щедро покриває верхівку, стікає повільною цівкою з коржа.

– Ну! Сміливіше, дівчинко. Тобі сподобається.

Боже! Цей звабливий хрипкуватий тон, у якому стільки неприхованих і гарячих емоцій. Я хочу їх скуштувати.

Нахиляюсь до частування і з’їдаю солодку ванільну грудочку.

Замружуюсь тепер уже від задоволення та полегшення.

Усе чудово. Так, я не планувала встрягати в нові стосунки, але в цей раз усе буде інакше. Тому що Роман – інакший.

Розслабляюсь і дозволяю згодувати собі пів шматочка сирної ніжності. Рома теж їсть, але більше витріщається на мої губи та повільно виводить гіпнотичні візерунки на моєму попереку.

Ніяковію від такої пильної уваги та нашої пози. Намагаюсь зняти напругу і щось верзу про улюблені страви, спекотне літо, мамині закрутки…

О Господи! А це тут до чого? Треба терміново ковтнути м’ятного чаю - заспокоїтись. Допиваю, відставляю стаканчик і беру серветку.

Крем був такий густий і липкий. Повертаюсь до Роми обличчям.

– Я чиста?

– Дуже.

– А мені здається, наче десь тут карамель, – досліджую щоку пальцями.

– Ну так, там щось блищить.

– То чому ти сказав, що я чиста?

– Не зважай, я про інше.

– Про що? – вимовляю ледь чутним шепотом, подих перехоплює від того, як близько ми зараз. Його дихання танцює на моїх губах.

– Про тебе. Ти чиста, – тягнеться до мене та не цілує – з’єднує наші губи на одну невагому мить, проковзує лінією підборіддя на щоку. Цілує саме там, де за відчуттями залишилось трохи крему. – Чиста й солодка. Тепер мій улюблений десерт – ти…