9 - Чути

– Потім я доопрацювала свій дипломний проєкт і відправила на конкурс до Міланського політехнічного. Виграла грант, але… Так склалось, що на навчання не поїхала, – кручу в руках майже порожню чашку з-під какао.

Роман здивовано сіпає бровою.

– Передумала? Чи… щось сталося?

Сталося! Пропозиція від Артура. Акценти змістилися. Він не хотів відпускати мене на цілий рік. Обіцяв оплатити будь-які курси, але онлайн. Переконував, що практичний досвід під його керівництвом навчить не гірше… Навчив, але геть іншому.

– Так, нічого особливого, – відмахуюсь від неприємних думок. – Просто було не на часі. Але я планую ще подаватися в майбутньому.

Роман задумливо киває.

– Еко архітектура – цікавий напрям. У нас він на потік, певно, не стане ніколи, але точково… Для дуже обмеженого кола споживачів… або як артоб’єкт…

– Ні, чому ж для обмеженого? От, наприклад, дитячі садочки. Не обов’язково вбудовувати їх у схили абощо. Але трохи зелені, природних матеріалів і округлих, приємних очам форм замість бетонних блоків не завадить. Якщо використовувати тільки рослини ендеміки та грамотно змоделювати… Чекай, я зараз розрахунки покажу, – активую телефон. Він застережливо спалахує. – Ой, п’ятнадцять відсотків залишилось!

Останні півтори години я нещадно його використовувала: хвалилася своїми кресленнями, показувала дошку натхнення, а ще ми роздивлялись та обговорювали перлини світової архітектури. Роман на цьому знається.

Навіть не помітила, як сплинув час і заряд батареї.

– Тоді спочатку запиши мій номер, – Роман міняє позу та невимушено закидає одну руку на диванчик, кудись мені за спину.

Ковтаю захопливий зойк, який лоскоче зсередини. Він хоче зустрітися ще!

– Так… із задоволенням… – шаріюся на цьому зізнанні. А уважний погляд із вогниками розуміння ще більше підпалює мої щоки.

– Даруйте, можливо, бажаєте замовити ще щось? – офіціант забирає кілька зібганих серветок і кладе на їхнє місце меню.

Ох! Отямлююсь від романтичного туману, що заполонив мій мозок і тіло. Оглядаю зал кав’ярні. Стало людно.

До відвертої «забігайлівки» ми не дійшли. Роман звернув у доволі затишне місце. Невеличке, молодіжне та недалеко від центру. І зараз саме час пік, усі столики зайнято, а ми сидимо зі своєю пустою кавою вже непристойно довго…

– Вельми дякую, у нас усе добре, за необхідності ми вас покличемо, – випрямляється Рома та суворо, навіть гнівно дивиться на офіціанта.

Не засуджую – розбив нам такий тремтливий момент!

– І це можете забрати, – підштовхує до хлопця свою ледь надпиту каву.

– У нас дуже смачні чізкейки, можливо, пані захоче до какао? – не відступається офіціант і повертається до мене із пластиковою усмішкою.

– Дякую. Ми… ми подивимось, – не витримую мовчазного натиску й беру до рук книжечку, опускаю погляд.

Хм… ціни тут… адекватні, але не для мого нинішнього бюджету. Та й Рому я не хочу підставляти. Він попереджав, що все буде скромно.

Коли офіціант відходить, відсуваю меню й похапцем допиваю вже холодну коричневу жижу до дна.

– То що, збираємося?

– Чому? Ти ж хотіла десерт…

– Та ні!

Насправді не відмовилась би. Замість обіду я сьогодні бігала на пошту відправляти накладні.

– Не треба витрачатися, Ром. Мені взагалі варто посидіти на дієті.

– Не погоджуюсь, мені все подобається, – провокаційна усмішка повільно вигинає його губи. Роман тягнеться до меню, зачіпає моє передпліччя теплою рельєфною рукою. – Давай щось виберемо тобі.

– Я не хочу.

– Тоді просто посидимо, а твій телефон зараз віднесу на бар, хай підзарядять.

– Ох… – він прикидається, чи дійсно не розуміє? – Ми затримуємо столик. Треба або замовляти, або звільняти місце…

– Хто тобі це сказав? – він із непідробною цікавістю вдивляється мені в очі.

– Таке не кажуть, Ром. Але я, і справді, хочу прогулятися. Звідси недалеко до набережної. Ми дійсно засиділись…

Господи! Чому було одразу туди не піти? Купити напої в магазині чи на винос – і жодних тобі витрат на чайові!

Розумію, що Роман, можливо всупереч своїм же попередженням, хотів справити на мене враження… І він справив! Обізнаністю, архітектурним смаком, кмітливими коментарями та жвавою увагою до моїх думок. Це промовистіше й цінніше, ніж запечений сир під красивою назвою.

Можливо, я перебільшую й панікую. Ніхто нас силою не вижене, але мені вже не комфортно в цьому місці.

Встаю.

Рішуче закидаю телефон у сумку та згрібаю документи, виявляючи свій намір. До їхнього заповнення ми так і не дійшли. Захопилися розмовою… Ну що ж, доведеться вночі надолужувати.

– Ну добре. Тоді піду розрахуюсь.

Усміхаюсь із полегшенням. Нервовий вузлик десь в животі розчиняється.

Приємно, коли тебе слухають, та в рази приємніше, коли чують.