8 - Таємна угода

Розвертаю піжона до себе за піджак. Високий, гад, але я десь на десятку важче. Та й вигляд у нього якийсь… зализаний. Інтелігентний. Не схоже, що такий полізе в махач.

Але забрало моє вже впало. Тож продовжую агрити:

– Ти чув, що сказала дівчина? – струшую його за плече.

Опонент не підтримує бійку. Тільки смикає обличчям, наче вступив у щось… А потім світлі очі розкриваються ширше на секунду. Оцінює мій «прикид». Усміхається. Недобре якось, зневажливо.

Чорт. Не подобається мені його реакція. Обличчя чимось знайоме…

Але часу й бажання розбиратися обмаль. Просто хочеться забрати Віру від нього й бісової тачки подалі.

Поглядом вказую дівчині собі за спину. Швидко киває і притуляється до мого боку. Відчуваю її пальчики в себе на попереку, холодні. І як нерівно дихає…

– Чіплявся до тебе? – скошую очі на бліде обличчя.

– Ні. Ми… лише говорили, – кусає губи. – Артур уже їде. Ходімо, Ром, не треба тобі цих проблем…

А! Тобто вона його знає.

– Так, усе добре, – розслаблено, з легкою усмішкою тягне чоловік і підіймає руки на знак капітуляції. – Бачу, мої побоювання були зайвими, так, Віро? Ти швидко знайшла мені заміну. І нового одягу тепер буде ще більше? Непогано… Можу бути за тебе спокійним.

А чувак, чорт забирай, знає мене!

Тиснемо один одного поглядами. Наче й нічого образливого не сказав, якісь недолугі натяки… але мені тхне від його слів якоюсь гниллю, і губи відразливо стискаються.

– Про що ти? – розгублено шепотить Віра.

– Все, йдемо звідси, – відпускаю тканину піджака з емоційним поштовхом. Чоловік з глухим звуком влітає в бік тачки, але не робить спроб дати відповіді чи затримати нас.

Боягуз! Провокує тільки.

Обіймаю застигле тільце дівчини, другою рукою забираю її папери, що створюють бар’єр між нами. Хочеться затулити її повністю від риб’ячих, мутних очей цього Артура. Тягну Віру за собою.

Вона не пручається. Перехвилювалась?

Веду її в бік, на безпечній відстані від своєї машини. Сашко виходить із водійського місця. Зустрічаємось із ним на мить поглядами, ледь помітно хитаю головою: «Ти мене не знаєш, і жодних питань». Він із розумінням кліпає та, не збавляючи ходу, обходить машину, починає копатися в багажнику.

Премію йому видати за уважність та кмітливість?

Іду на автоматі, перетравлюючи останню сценку. Не подобається мені цей слизький тип. І те, як розмовляв з Вірою - теж. Наче у нього необмежені права на неї.

Заспокоїться - розпитаю докладніше, що там між ними.

За спиною заводиться движок, а за мить авто гальмує поряд, майже підрізаючи нас. Відтягую Віру вбік.

– Вирішили пішки? – недобита інтелігенція манірно салютує нам через вікно мерса. Ледь стишений пульс знову набирає обертів. – Чи новий кавалер ще не заробив на власне авто? То може вас підвезти?

– Себе підвези до травмпункту!

Смикаюсь так, що сорочка тріщить під пахвами. Теки валяться нам під ноги.

Віра стишено скрикує й гарячково стискає моє зап’ястя.

– Будь ласка, не треба, – благально дрижить її голос. – Не зв’язуйся. Ідемо. 

Тягне мене від машини. Чисто фізично шансів у неї, звичайно, нуль, але щире хвилювання дівчини огортає приємною заспокійливою хмарою запалене самолюбство.

– Ром, не звертай уваги. Машини мене не цікавлять. І в нас були плани. Побачення, кава… – намагається відволікти.

Дарма вона так бентежиться.

Навіть якщо зараз витягну цього недоумка з авто та відведу душу, впевнений, мої адвокати все залагодять. Але ж це час, тяганина, стрес для неї. Не таке перше побачення я планував.

Та й зварювальник Рома завершить свою акторську кар’єру на злеті. А в мене були на нього деякі плани…

Видихаю, усвідомлено розслаблюю плечі та заспокійливо погладжую ніжну шкіру невеличкої долоні. Віра сплітає свої пальці з моїми. Неймовірне відчуття…

А цей довбень забирає наш дорогоцінний час!

– Чув? – обертаюсь до водійського вікна. – У нас побачення, а ти на своєму піжонському майбаху можеш їхати в ду… дуже далеко. – Роблю пом’якшення з огляду на присутність феї. І додаю те, що проявляється, кристалізується в мені чіткіше із кожною хвилиною поруч із нею. – Деякі дівчата цінують не тільки гроші.

– Вельми цікаво, – ігнорує мій випад і нахиляє голову, кидає позир за моє плече. – Ну що ж, Віро, ти зробила свій вибір. Потім не шкодуй… Приємно було познайомитись особисто, Романе. – З добре прихованою насмішкою видає цей чимось невловимо знайомий мені тип.

Змовницьки підморгує, підіймає тоноване скло та газує, здіймаючи куряву нам в обличчя.

Що за чорт?

Від розуміння, що я із цією жабою зараз уклав щось на кшталт таємної угоди про нерозголошення, мене пересмикує.

– Це хто був?

Віра ховає обличчя, нахиляючись за теками. Підхоплює їх, перекладає, і знову тасує на передпліччі. Нервово відкидає волосся.

Забираю в неї стос документів і підставляю свій лікоть. Пальчики обвиваються довкола нього. Один починає гуляти вздовж білої смужки на візерунку тканини.

Стримуюсь, щоб не заторохтіти, як той задоволений кіт.

– Мій колишній роботодавець і… просто колишній.

Ааа! Це пояснює його посягання та бруднуваті натяки.

– І що він хотів?

– Щоб я повернулась.

– А ти… хочеш повернутись? – затамовую подих і розвертаюсь обличчям до дівчини. 

М’язи в щелепі стискаються до легкого болю. Чомусь мені важлива її відповідь у найдрібніших відтінках.

Це в них тимчасові непорозуміння чи…

– Ніколи! – видихаю… – Ніколи більше я не хочу мати справ з владними чоловіками, керівниками й заможними бізнесменами! – Її обличчя спалахує гарячими емоціями, губи збентежено дрижать, а щічки наливаються густим рожевим. – У таких стосунках немає рівності та поваги, суцільні… компроміси!

Її аж пересмикує на цьому слові.

Ауч! Що ж так категорично? – злітають від здивування мої брови.