7 - Карт-бланш

– Ти дала достатньо часу на роздуми, і я зрозумів твої почуття. Та сцена, це було нерозсудливо й неприпустимо, визнаю, – рівним голосом виголошує Артур.

Мені здається, він на нарадах емоційніше себе поводить. В мені не відлунюють на його «вибачення». Наче прогноз погоди слухаю для сусіднього континенту.

Хитаю головою з видихом. Це нічого не змінює. Як він не розуміє?

– Досить мучити мене й себе, Віро. Повертайся. Ти ніколи більше не побачиш нічого подібного, обіцяю.

Зауважую обережну форму, яку Артур обрав. І мене чіпляє ця його вертлявість, жонглювання красивими фразами!

– Не побачу, тому що наступного разу ти краще приховаєш свої пригоди?

– Ти зрозуміла закладений сенс. Не треба викривлювати й переінакшувати мої слова, – мінімально смикається його щока. Майже непомітно, але я знаю, що це означає, – роздратування.

Ну ось і живі емоції. Я ж хотіла?

Насправді – ні! За останні роки я втомилась аналізувати його напівтони та приховані послання. Краще вже, дійсно, казати все «без оздоблень», прямолінійно та навіть грубувато. У стилі мого нового знайомого.

Як там він питав? Чи не огидно?

Ось тепер саме так!

– Артуре, ти сказав, що хотів, і пересвідчився, що я жива та здорова. Я приймаю твої вибачення, проте між нами все завершено. Я не повернуся.

Прозвучало не так впевнено, як хотілося б. Але я непохитно витримую важкий і невідривний погляд колишнього.

Ну не силою ж він мене посадить до машини?

Йому такі методи не личать. Це швидше пасувало б моєму нездійсненному залицяльнику…

– Вирішила пограти в сильну дівчинку?

– Мені не треба грати! Я кваліфікований спеціаліст і чудово виконую свою роботу. Та здібна навіть на більше. Ти знаєш. Але чомусь тримав мене мало не в підсобці. І не дав долучитися до жодного важливого проєкту. Хоча обіцяв!

Ніздрі Артура здригаються від різкого вдиху. Риси обличчя загострюються, немов твердіють. Здається, Колчин зараз вибухне емоціями… та він, як завжди, стримується.

Ніколи не бачила проявів його агресії. Лише такі, неявні підводні течії, що викликають легкі брижі на поверхні. Але від цього робиться навіть тривожніше. Інтуїтивно відступаю.

Що там, за штучним покер-фейсом? Сподіваюся ніколи не побачити…

Артур повільно кліпає, підтискає губи. Пальці з лаконічним чоловічим манікюром занадто ретельно поправляють край білосніжної манжети.

– Ти сама не знаєш, із чим тобі доведеться зіткнутися, – промовляє терпляче, змінюючи тему. – Ти абсолютно не пристосована до реальності.

Я б підкотила очі, але не хочу вислуховувати лекцію про невихованість цього жесту.

Артур погрожує мені… самостійним життям?

– Дякую, що попередив, та якось впораюся, – без вас, тиранів, – хочеться додати, але сміливість моя красномовна лише в думках. Але зараз я дуже близька, аби вихлюпнути її на Артура.

Стискаю документи до болю в суглобах. Відчуваю, як палають щоки, і пульс зашкалює.

Між нами всі триста вольтів у повітрі. Ще трохи, і воно загуде від напруги.

Повільно та розтягнено вдихаю. Колчин – майстер виводити мене з рівноваги. Але, на щастя, це востаннє.

Відступаю від нього ще на крок.

– Віро, – м’якшає його голос. – Не треба так нервувати. Просто знай, що в будь-який момент ти можеш звернутися за допомогою до мене.

Ага! Біжу й падаю! Щоб потім відчувати себе зобов’язаною та довічно вдячною перед поважним паном благодійником?

Ніколи!

Мовчки хитаю головою.

– Ти все сказав? – питаю знесилено.

Ми розмовляємо якихось п’ять хвилин, а відчуття таке, що мене вже тричі пропустили через м’ясорубку. Тепер із мене вийде пречудова м’якенька котлетка. Дайте тільки впасти на якусь горизонтальну поверхню.

– І ще одне…

Хто б сумнівався? Останнє слово завжди має бути за ним.

Через це я й втікла на англійський манір. Артур би не випустив мене з квартири емоційно живою.

– Твої речі. Чому ти не взяла нічого? Це абсолютно нерозважлива витівка, якщо, звичайно, ти не планувала повернутися найближчим часом.

– Не планувала я і не планую! У мене є все необхідне.

– Я бачу, – Артур підтискає губи, обливаючи мене з голови до ніг холодним поглядом, особливу увагу отримує скалічене взуття. Проти волі відчуваю на язиці його гірке несхвалення…

Я знаю, що й чому сталося з моїми туфлями. Це був нещасний випадок, а не свідомий вибір саме такого взуття…

Парадоксально, але мені на мить стає ніяково та соромно за свій вигляд. Кулька з приємним передчуттям здувається в мені. Натомість щось важке й незручне тисне на груди, заважає дихати.

Ну так… я сьогодні у своїй буденній, до-Артурівській версії.

Без французької косметики, стильних прикрас і лімітованих парфумів. Звичайний хвостик, підхоплений дешевою резинкою, у прісній офісній уніформі й без підборів. Я просто сіра, низькоросла, середньостатистична миша із кількома зайвими кілограмами…

От і Роман передумав пригощати мене кавою.

Повільно та втомлено зітхаю.

– Віро, я не забираю в жінок свої подарунки. Коли я щось витрачав на тебе, це було щиро й без жодних умов. І ти маєш повне право користуватися цим і надалі, – м’яко пояснює мені Колчин. Заколисує, знеструмлює мої захисні мережі, розмиває кордони. – Не треба потерпати через гордощі. Поїдьмо, візьмеш, що тобі потрібно. Що захочеш. Сама подумай, це абсолютно логічне рішення.

Я вагаюсь.

Мені не завадили б кілька пар взуття та зручна велика сумка для роботи. Та, світло-сіра, що я купила в італійському бутіку. І тонік для обличчя з молочною кислотою. Це ж, справді, речі особистої гігієни…

Артур робить ще один крок ближче. Від його обережного доторку до мого ліктя, шкіру наче простромлюють тисячі гострих голочок.

– Я допоможу тобі з валізами, – відчиняє дверцята Артур, але я вже скинула із себе морок його вмовлянь.

Це ж він і мою нову адресу дізнається!