6 - Зміна курсу

Смикаю рукава позиченої сорочки. У грудях відчутно тисне. Малувата… Ну, для простого хлопця можна й по-простому. Підвертаю краї та розстібаю верхні ґудзики. Зійде. Головне – сильно руками не розмахувати.

І то добре, що знайшли мені кросівки й джинси підхожого розміру! Розкладаю по кишенях потрібні дрібнички. Шкіряний лакостівський гаманець кидаю на стіл виконроба. Собі залишаю кілька купюр. Не занадто великих. Треба ж відповідати заявленому рівню…

Хотів, Романе, правдивих і прозорих стосунків, не замішаних на статусі та грошах, – лізь у козуб!

– Я, або мій водій пізніше забере, – пояснюю Шульгіну.

– Звичайно, Романе Андрійович. Я покладу до сейфа, не хвилюйтесь, - крутиться коло мене в одній майці.

Тактовний мужик. Навіть не спитав нічого зайвого. Наче так і треба, власну сорочку віддав.

– Вибачте ще раз, що так вийшло з тими фарбами…

– Та нічого, буває, – стримую смішок, що лоскоче горлянку.

Оце я втрапив у пригоду.

– Але зберігання матеріалів треба контролювати, – намагаюсь звести докірливо брови. Керівник я будівельного концерну чи ні? Та передчуття романтичного побачення плавить, розмазує мене, як неякісну шпаклівку.

Наостанок розтріпую остаточно зачіску. Ну звичайний тобі чолов’яга вийшов! Залишилося в розмові не спалитися – легенди в мене немає. Якось усе спонтанно вийшло.

Залишаю гримерку… тобто вагончик! і прямую на місце бажаної зустрічі.

От як воно так стається?

Дні три минуло, як я під гірку чарку жалівся замові, що баби всі корисливі с… створіння!

Підвела мене любов… Ні, Любов!

З Любою у нас все було пречудово, як я собі вважав. Почав вже про каблучку думати, але не встиг купити. Застав за гарячою розмовою з коханцем. Добре, що по телефону. Якби наживо побачив все, про що вони фантазували, – розніс би пів міста під фундамент!

Не вірю я тепер Любові. І в любов…

Ось так патетично й жалюгідно нив я Василю Кравченку.

Тоді-то він, жартома, а чи й на правду, дав пораду. Одягнутися простіше й познайомитися з дівчатами деінде, а не в пафосних клубах. Інкогніто, так би мовити.

А що? Нівроку собі варіант.

От тільки я не встиг як слід обміркувати цю ідею та її наслідки, як саме за цим сценарієм зіткнувся зі звичайною дівчиною.

З Вірою!

Символічно.

Віра, вона… Ух! Пурхає віями, мило шаріється та дахозносно заманливо кусає пухкі губки, попри мій імпровізований карнавал.

Соцмереж я не веду. У крамольних новинах і плітках, слава богу, не засвічувався. Та й на місце вона мене ставила так, що зрозуміло одразу – не впізнала.

Словом, Віра дарує надію, що все зі мною добре навіть без захмарних статків.

Цікава вона дівчина.

Одягнена дуже скромно, якщо не брати до уваги взуття. Лаконічного, якісного і, сто відсотків, брендового. Люба фанатка цього краму, тож око в мене натреноване. Як вони на тих божевільних ходилицях пересуваються?  Судячи з Віриних фуете, не дуже. Ще б пак - на одному підборі!

Але якщо відкинуті те дизайнерське знаряддя катування, все інше на дівчині – звичайний мас маркет, у якому вона ховає надзвичайні форми. Завдяки небезпечним підборам, мав нагоду доторкнутися до прекрасного. Аж пошкодував, що так мало поверхів у центрі запланували!

Та нічого, ще надолужимо за нагоди…

Тобто ти, Чумацький, збираєшся продовжити костюмоване шоу? – хмикаю здивовано на свою раптову тягу до переодягання.

Хоч в театральний гурток записуйся…

Ну а що робити?

Сподобалося мені це відчуття: симпатії до… МЕНЕ, рядового чолов’яги у затертому  комбезі зварювальника та без жодних регалій. До звичайного гарувальника Роми, а не власника будівельного холдингу Романа Андрійовича.

Так сподобалося, що не встиг розкуштувати - проковтнув і одразу потягнуло за добавкою. Миттєве звикання та залежність сформувалися.

Спантеличив трохи дівчину своїми домаганнями. Але зрештою вона погодилася! Тож тепер я цю виставу не покину. Головне – не спалитися на якійсь фігні.

Типу справжнього прізвища чи поважного звернення від когось з підлеглих.

Тому я поспішаю забратися з “місця злочину” якнайшвидше.

Трясця! Уже спізнююсь на десять хвилин! Сподіваюсь, вона мене дочекається. А ні, я дістану її контакти без проблем. Вона ж працює на мене, нехай і опосередковано, через дрібного підрядника.

Проте втрачати ще кілька днів, шукати новий привід стикнутися, товктися коло та навколо – не моє!

Я вже, як той пес, вловив її ніжний чистий аромат квіткового мила із чимось… тонким, теплим, особистим. Підживився захопливими поглядами зеленкувато-сірих очей та непідробною реакцією на наші цілком цнотливі контакти. Ну добре, майже цнотливі… З її формами навіть погляди воліють перетворитися на щось заборонене.

Виходжу на вулицю і навіть спеки не відчуваю – мене розжарює зсередини від передчуття… лоскотного, трохи хмільного та нетерплячого.

Ну й де моя сором’язлива фея?

От же чорт! Я добряче спізнився.

Помічаю, як на вулицю завертає моя тачка. І водія не попередив! 

Зараз він під’їде на останньому хюндаї бізнес-класу та чемненько відчинить перед зварювальником натерті до блиску дверцята. Оце викриття віку буде! Тягнусь до телефона… але тут мої хвилювання зносить в іншу галактику.

Віра!

Вона стоїть біля незнайомої машини за прохідною. Поряд нічогенько запакований мен. Спиною до мене, але й так видно, що далеко не з малярів і навіть не з менеджерів середньої ланки. Відчиняє дверцята, натерті не менше, ніж в моєї тачки. А потім крокує до дівчини та впевненим, плавним жестом бере її за лікоть!

Мене обпікає злістю та огидою. Перед очима танцюють чорні мушки.

Не важливо тобі, куди підемо? Чому ж тоді так швидко перевзулася?

За кілька хвилин вже мажора підчепила! Всі вони…

Хочеться сплюнути гіркоту та порох в горлі, це в мені зотліває та здихає щойно відновлена надія.