5 - Каа

Біля маленького дзеркала у підсобці привожу себе до ладу, наскільки це можливо в таких умовах і за наявності лише пудри та гребінця. Проте все не так погано.

Щоки природно рум’яніють навіть без додаткової косметики, очі мрійливо блищать, а губи я покусала від думок про Романа. Тепер вони яскраві до червоності та майже непристойно припухлі.

Ой, зарано я про хлопців думаю. За-ра-но. Один комплімент, усмішка, обійми – і я вже попливла. Як там психологи радять? Спочатку треба відновити самооцінку…

Але хіба це не чудова нагода?

Мені лестить увага парубка чи, радше, чоловіка. Роман відчутно старший від мене, але не критично.

І, так, владність теж чигає в його тоні, рухах, поглядах. Мабуть, це через зв’язок із керівництвом. Та я заспокоюю себе тим, що цей випадок буде геть інший! Жодних “бос і підлегла” чи “багатій і жебрачка” варіацій.

Ми з Ромою на рівних умовах. І більше підлаштовуватися я не збираюсь. Цінує мою щирість? Та будь ласка!

Згодна говорити все, що думаю, в обмін на його спекотні погляди, бісики в чорних очах та чуттєві вібрації глибокого голосу. Вони ефективно реанімують жіночу гордість, понівечену зрадою.

Струшую смітинки з багатостраждальних туфель і, щоб так відверто не напрошуватися Роману в обійми, відламую другий підбор.

Символічно – як фінальний штрих у стосунках із колишнім. У цій подобі балеток доведеться доходити сьогодні, а завтра в офіс…

Шкода, що з подругою у нас різний розмір.

Швидко підраховую залишки свого бюджету. Ну, в принципі, можна купити нову пару десь на розпродажу. Щоправда, доведеться посидіти тиждень на салатах. Якраз і фігурі буде плюс. У мене достатньо виразні форми для середнього зросту.

То навіть і на краще!

Підбадьорливо усміхаюсь собі та поспішаю до місця зустрічі.

У тіло та думки вливається легкість, грайливість, щось подібне до передчуття близького свята. Гарний настрій наповнює мене, наче летючий гелій повітряну кульку.

Просто зараз я впевнена, що все складеться якнайкраще. У мене є робота, житло, друзі та… симпатичний залицяльник.

Моє життя не зруйноване, воно тільки починає складатися. І ці нові елементи майбутнього проєкту мені подобаються більше за роль «надійного тилу та красивого фону» для пробивного бізнесмена!

Але минуле просто так мене не відпускає. Артур досі не дав мені «вольну». Сріблясте авто Колчина вперто гріється на вечірньому сонці.

Відступаю в затінок паркана.

Минають загадані п’ятнадцять хвилин, але Романа не видно на горизонті. Повз мене проходять інші робітники, дехто кидає зацікавлені погляди. А я на мить вдивляюсь у них.

Ні… Роман вищий. І плечі в нього ширші. І хода така впевнена, розслаблена, на диво зграбна для його габаритів. Ось що значить фізична робота!

Двадцять хвилин…

Можливо, він передумав? Чи начальник дільниці не відпустив його зі зміни?

Безглуздо тиняюся туди-сюди та вмикаю і вимикаю екран телефона. Ех… треба було обмінятися номерами.

– Віро! – дрож біжить спиною від сухого та гострого голосу Артура. – Я чекаю вже понад годину. Кілька хвилин можеш мені приділити?

Він стоїть навпроти з іншого боку прохідної. Строгий сірий костюм, жорсткий комірець сорочки, стильна зачіска, чисто виголене обличчя. Як завжди ідеальний і зібраний.

Я навіть вловлюю фантомний запах його гіркого одеколону.

Мої плечі рефлекторно напружуються, коли погляд холодних блакитних очей натикається на мої «балетки», а пряма брова на мить елегантно вигинається.

Але я знаю, що це не здивування – це незадоволення.

Колись я захоплювалася його стриманістю, манірністю, стилем. Намагалася відповідати вишуканим запитам та виструнчувалася в спробі хоча б злегка дотягнутися до піднесених до хмар планок.

Артур любить, коли на мені виключно підібране стилістом фірмове вбрання й аксесуари. Навіть вдома. Легкий мейк у будь-який час доби.

Повний набір столового наряддя, лише марочні вина, білосніжні бавовняні серветки. Сорочки без жодної зморщечки, начищене взуття, класична музика за вечерею та в машині – це все про нього.

Чемно підтиснені ноги під стільчиком, ніякої біжутерії, ідеально пряма постава, шовкова постільна білизна… з якої я зісковзувала в такій же шовковій комбінації.

Усі ці правила та високосвітські атрибути потроху мене… виснажували.

Тож останні кілька днів, у компанії розкутою та легковажної Ліни, я насолоджувалась життям іншого штибу.

Ангеліна любить снідати в ліжку, і її абсолютно не бентежать крихти на простирадлах. Може повечеряти тістечками чи попкорном, заснути просто на дивані під якийсь дурнуватий американський фільм. Назбирати гору посуду в мийці. Вискочити за якоюсь дрібницею в сусідній маркет у шортах від піжами та довгій футболці. А ще, що доволі дивно навіть для мене, вона ніколи нічого не прасує.

Дещо із цих її вподобань я теж встигла спробувати. І мені сподобалось!

Але зараз, від мовчазного натяку на мій недостойний вигляд, м’язи в моїх плечах і шиї напружуються.

Лише пара метрів і тонкі металеві турнікети відділяють мене від Артура. Цього недостатньо. Мене накриває важелезним ковпаком його очікувань, які я вкотре не виправдовую…

– Підійди, будь ласка. Ми просто поговоримо, – вкрадливо та спокійно промовляє, захопивши мене на гачок прозорого, немов з арктичного льоду, погляду. – Не роби із мене маніяка, Віро. Скажи в обличчя, чому ти так вчинила. Пішла без жодних пояснень. Залишила речі й не відповідала на дзвінки. Ти не подумала, що я хвилюватимусь? Усі вихідні, як бовдур, обдзвонював твоїх знайомих, батьків та лікарні.

Ну от! Що я казала? Навіть дихати стає важко від в’язкого й терпкого яду, що просочується в мою кров із кожним його словом.

На автоматі я навіть хочу сказати йому «пробач», але вчасно прикушую язика.

Господи, він же як той Каа з мультика! Врятуйте мене хто-небудь з-під цих невидимих, але непереборних чар. Я не знаходжу протиотрути бо… по суті, він має рацію?