4 - У своєму репертуарі

За кілька довгих митей відриваюсь від чорних смородин його гіпнотичних очей та обвожу кожну деталь вольового обличчя.

Риси по-чоловічому грубуваті, важкі. Але гармонійні. Прямий і не маленький ніс, чіткі губи, рішуча лінія підборіддя. Декілька пасм волосся закручується біля скронь і пом’якшує загальний образ.

Роман повільно та наче із зусиллям усміхається самими губами.

На щоках збираються ледь помітні заломи шкіри, з одного боку глибші через невелику асиметрію усмішки.

Він гарний.

– То що? – напружено вдивляється в мою реакцію.

Завзято кліпаю, приходячи до тями. Про що ми розмовляли?

Про те, що він зварювальник. А я… Я взагалі тільки починаю кар’єру.

Це він через мої дизайнерські туфлі занервував? Дарма. У розкішне життя я влипла лише в останні два роки. І більше не хочу! Яка б клітка не була велика та комфортна, з часом натикаєшся на її тоненькі, але міцні ґрати.

Відчуваю, як напружуються, стискаються, наче від судом, руки Романа, хоча два прольоти він ніс мене без жодних нарікань.

Артур би вже сказав, що йому болить спина, бо я нерегулярно відвідую зал і дозволяю собі дешеві калорійні тістечка на перерві…

А я – так, інколи дозволяю. Хоча сама знаю, що не завадило б скинути пару кіло. Та чути натяки про це від колишнього однаково було напрочуд неприємно. Напрочуд! Дрож біжить шкірою від згадки про його начебто турботливі зауваження, а насправді – нищівні для моєї самооцінки інтонації.

Рома шумно зітхає.

– Зрозумів… Відпустити тебе та більше не чіпати своїми брудними мозолястими руками?

Ой! Це ж він хвилюється, поки я борсаюся в павутині неприємних спогадів!

– Так… – шепочу, а він коротко й судомно затягується повітрям, – тобто… Так, відпустити, бо ми вже дісталися першого поверху. І я… знайду час випити з тобою чашку кави.

Обережно ставить мене на ноги, але не випускає долоню зі своїх міцних пальців.

Ще одна нервова усмішка:

– Сподіваюся, це не почуття жалю чи надмірне виховання відповіло за тебе. Кажи, як є, без оздоблень. Занадто тисну, а тобі незручно відмовити?

Господи! Ну що за людина?

Я ще від минулих стосунків не оговталася, а він хоче, щоб я тут і зараз зізналася, як істерично вистукує мій пульс і дихання рветься в його присутності.

– Ні, Ром, я… – голос коливається, коли вимовляю його скорочене ім’я.

Мене поглинає відчуття, ніби я знову падаю в його обійми. Тепер вже свідомо й цілеспрямовано. Визнаю свою симпатію й капітулюю перед нею.

– Я не через це погоджуюсь… А тому, що… – опускаю очі. Так легше вимовити те, про що думаю. – Ми майже не знайомі, але ти видаєшся мені привабливим, розумним і… харизматичним. І я поважаю твою професію. Щиро. Те, чим ти займаєшся, дуже потрібно, відповідально й вимагає неабияких навичок і знань.

Видихаю після такої промови. Брехати я не вмію і не люблю. Але інколи казати правду складніше. Та мені здається, що Роману важливо було почути мої думки. Щось ховається вразливе у ньому, такому сильному та нахабному ззовні.

Наче на підтвердження, він сильніше стискає мою руку в обіймах своєї теплої долоні. І зовсім вона у нього не мозолиста… Навіть, я б сказала, напрочуд м’яка. Мабуть, в якісних рукавицях працює.

– Ммм… дякую. Щирість і відкритість. Я це ціную. І теж зачарований тобою, Віро, – глибоко та пронизливо бринить його голос. Відкашлюється. – Отже, якщо тебе не відлякає побачення у звичайній, ем… ну знаєш, найпростішій забігайлівці.

– Не відлякає, – скидаю погляд і помічаю залишки його розгублення, які вже заступає непроникність і серйозність. – Взагалі не важливо, куди ми підемо. І досить про це.

Забігайлівка? Та байдуже, я теж сюди не на лімузині приїхала. Навіщо він взагалі акцентує на цьому? Я ж розумію, що зварюванням складно заробити мільйон.

Навіть трохи образливо… Але вирішую не накручувати ситуацію.

У кожного свої таргани.

Головне що? Він амбіційний, але простий і працьовитий хлопець. “Зачарований мною”, і в нас буде побачення!

Кілька хвилин крокуємо мовчки під звичну какофонію виробничого процесу.

Роман ритмічно та повільно виводить вісімки та кружечки на моїй долоні. Це сприймається так природно та доречно… А ось від цього стає дивно.

Відчуваю, як збентежено стискаються мої нутрощі від неймовірно швидкого, блискавичного розвитку подій. Я знову у своєму репертуарі!

Наважуюсь підвести погляд і ловлю його задоволену, самовпевнену усмішку.

– Зараз я відійду, – наче щось різко згадує Рома, – маю дещо владнати.

– Звичайно, а я поки поверну спецодяг.

– А? Так… мені, мабуть, теж варто перевдягнутися, – смикає на грудях цупку тканину комбінезона. – Зустрінемося на прохідній хвилин… за п’ятнадцять. Згода?

Киваю.

– Тільки постарайся не звернути собі шию до того часу, – звично береться керувати.

Шукаю, чим присікти це насмішкувате розпорядження, коли з адмінвагончика виходить Петро Шульгін.

Начальник дільниці розглядає наші зчеплені руки, швидко переводить погляд на мене, потім на Рому. Прочиняє губи… і знову стуляє.

Здається, чоловік щось хоче сказати, тільки не може підібрати слів. Простягає долоню до Роми.

– Романе Андрій…

– Андрій за мене відпрацює! Ми з ним домовились, – гучно видає Роман.

Відпускає мене, швидко долає відстань до керівника та невимушено, навіть панібратськи, хапає його за плече, розвертає.

– На два слова… Вір, як домовлялись, – кидає наостанок, підштовхує Шульгіна власним тілом, як у метро в час пік, та поспіхом зачиняє двері до вагончика.

Здивовано хмикаю.

Цікаві тут стосунки в підлеглих із керівництвом.

А може вони родичі? Чи друзі. Певно, так і є – знаходжу єдине більш-менш логічне пояснення.