3 - Такий же

Підіймаю голову. Помаранчевий козирок наповзає на очі, тож у поле зору потрапляють лише масивне підборіддя чоловіка з короткими волосинками на ньому та напружені губи, що артикулюють щось дуууже професійне…

Ма-тін-ко!

Від розгублення та легкої паніки не можу вимовити й слова. Лише вібрую десь глибоко всередині від полум’яної промови свого рятівника:

– Якого біса… тут… подуріли всі! – вихоплюю із цього емоційного водоспаду цензурні крихти. – Як тільки додумалася? – Широка долоня викривально вказує на моє взуття. Відчуваю, як жар кидається до щік…

От недарма існують ті правила! Взуття та одяг мають бути зручними. Знаю. Погоджуюсь.

Краєм ока помічаю, що й на ньому теж трохи недоречні ситуації класичні туфлі… але в рясних плямах сірої фарби.

– Ти як тут опинилася, нещастя? Хто пустив? – смикає мою каску догори – і ми, нарешті, зустрічаємося поглядами.

Його темно-карий, майже чорний, впевнений та важкий. Він немов тисне на моє обличчя, спускається нижче, пече шкіру шиї, пірнає у виріз блузи.

Під вагою цього погляду виразно відчуваю кожен свій вдих і видих. Вони пришвидшуються.

Відштовхуюсь від кремезної постаті в робочому суцільному комбезі. На зеленій тканині навпроти його серця випинається нашивка – жовтогаряча блискавка та підпис під нею «газ-ел-звар».

Отже, він зварювальник. А претензії в голосі – наче виконроб, не менше.

– Журналістка? – примружується і повільно витягає олівець із мого волосся.

– Ні… – нарешті відмираю і пірнаю долонею за жилет. Там у мене перепустка на шнурочку. Зварювальник уважно проводжає мої рухи очима. – Я взагалі-то архітектор. Але зараз обіймаю посаду спеціаліста із систем кондиціонування, вентиляції та…

– Навіть так? Цікаво, – нахиляється до ламінованого прямокутничка в моїх пальцях, а я затамовую подих.

Пахне від чоловіка запаморочливо. Гіркота олійної фарби в перемішку із чимось… схожим на запах у салоні дорогого авто, де розлили каву. Дивне поєднання. Прянощі, шкіра – і ацетон.

– Отже, Віра Стеценко, – повільно промовляє густим, трохи хрипким голосом.

У мене від його тембру шкірою розсипаються мільйони мурах!

Нервово ковтаю й облизую пересохлі губи.

Аура в цього роботяги – виразно харизматична, домінантна. Очі уважні, тримають мій погляд… Далеко піде, якщо захоче.

Я відчуваю щось таке в чоловіках. Подих влади та впливу. Батько, деякі його знайомі на високих постах, чиновники, військові, Артур. І цей такий же!

Не треба на мене так дивитися… Інтуїтивно відступаю – і через підбори різної висоти знову втрачаю рівновагу!

– Гей! – вправно перехоплює мене за талію та смикає на себе. За інерцією чіпляюсь за міцні плечі. – Ану припиняй нещасні випадки на виробництві. Зрозуміла?

Що він собі дозволяє?

Так, допоміг, врятував. Я вдячна. Але оці зверхні, власницькі погляди та накази – вкрай зайве. У мене на них підвищена чутливість та алергічна реакція!

Чому всім так конче треба командувати мною?

Внутрішньо закипаю від архіву минулих образ, що вирішив «розпакуватися» саме зараз на абсолютно сторонню людину. Це все від адреналіну й шоку. Розумію, але стримати себе не можу.

– Відпустіть! Не треба мені вказувати. Я стою на ногах! – скидаю дурну вцілілу туфлю. І тепер мій погляд впирається нижче – у виразний кадик на масивній чоловічій шиї. Помічаю, як він сіпається кілька разів.

Хоче знову мені вичитати чи сколихнути всі нутрощі своїм чуттєвим баритоном?

Не чекаю його рішення.

– Дякую що допомогли, але мені вже час.

Швидко розвертаюсь на п’ятах та, підхопивши понівечене взуття, забираюся від сходів та амбіційного будівельника.

Він мене не переслідує.

В приміщенні притуляюсь спиною до прохолодної бетонної стіни.

Господи! Я ж мало не вбилася… Коліна і нутрощі досі дрібно тремтять, серце пришвидшено вистрибує. А ще цей уважний, важкий погляд, з яким розглядав мене незнайомець.

Обсмикую спідницю, жилет. Роблю кілька глибоких вдихів, аби заспокоїтися. А згодом вперто намагаюсь повернутися до планів і поміток. Але позначки ще впертіше плутаються перед очима!

Мабуть, на сьогодні достатньо – вирішую після десяти хвилин безцільного гортання документів. Складаюся потроху. Необхідні заміри я зняла. Усе інше дороблю вдома.

Ну як вдома… я напросилася пожити в університетської подружки. Допоки не винайму житло. В наступному місяці мені обіцяли аванс.

Тож невдовзі я стану незалежною та самостійною!

Залишилося протягнути кілька тижнів, не піддатися на маніпуляції Артура і більше не влізти ні в які стосунки з кимось наполегливо-нахабним…

Але останній пункт стає під питання, коли на третьому поверсі мене наздоганяють ритмічні та важкі чоловічі кроки.

– Віро, ти закінчила? – знайома широка долоня захоплює мою та трохи тягне на себе, повертаючи. – Я теж звільнився. Пропоную відсвяткувати твій порятунок в найближчій кав’ярні. Що скажеш?

Мої брови здивовано підлітають.

– А ми вже на «ти»? Я навіть не знаю, як…

– Роман. Роман Чум… кхм… Чумко. Так, Чумко, – підтискає губи та вперше відводить погляд.

Соромиться свого прізвища, чи що?

– Приємно познайомитися, про мене ви вже все знаєте, – вивільняю руку та продовжую шкутильгати сходами вниз. Це забирає всю мою увагу, тому навіть не задумуюсь над пропозицією. Говорю, як є: – На жаль, у мене сьогодні ще багато паперової роботи, тому…

– Ясно. Нічого оригінальнішого не вигадала?

– Це не вигадки, мені треба працювати.

– А я тобі допоможу, у мене теж вища інженерна освіта, – заявляє впевнено.

– Правда? А чому тоді ви… – обертаюсь та переводжу очі на емблемку на його грудях.

– Незавершена… але я майстер-універсал. Брав участь у будівництві багатьох об’єктів. Маю необхідний досвід. Повір, тобі сподобається наша співпраця, – промовляє повільно – і щоки мої спалахують від майже непомітного натяку на щось… непрофесійне.