2 - Балансувати

В іншому технічному вагончику беру необхідну спецформу.

Обережно підіймаюсь бетонними сходинками. Поруччя ще не встановлено, а я на підборах. Так-так, виглядаю на всі сто! Помаранчева каска, такого ж кольору жилет на білу блузу, чорна офісна спідниця до середини стегна й підбори.

Якби знала, що сьогодні на об’єкт, одяглась би зручніше. Але наказ від боса прилетів за годину до кінця робочого дня.

Тут або їхати, як є, або втрачати довіру свіжоспеченого керівництва. У фірмі я на випробувальному терміні. А робота зі стабільною зарплатою мені зараз вкрай необхідна. Як кисень хворому на астму!

Тепер я сама за себе. Батьки стали на бік Артура. Ну… точніше, став батько, а мама… У неї давно та безпросвітно немає вибору. І я так не хочу!

Відтепер я у вільному плаванні. Мабуть, уперше за все своє життя.

Моя життєва опора похитується. Я практично балансую кожної хвилини. Це… лячно, незвично, але азартно! І трохи п’янить.

І якщо хтось зараз запропонує прихисток, протекцію чи допомогу, навіть із найкращих почуттів, – відмовлюсь.

Не хочу. Нахлебталась.

Краще сама! З ненормованим графіком, у вихідні та свята чи як зараз – на підборах по пилюці…

І хай проєктування вентиляційних систем – не зовсім мій профіль, але близько! І тут, посеред скелета майбутнього бізнес-центру, я у своїй стихії.

Дякувати Богові, народилася дівчинкою, тож в мене був сякий-такий вибір професії. Батько дозволив обирати з найближчих до дому вишів. І я пішла в інженерно-будівний. З бажанням та цікавістю. І не пошкодувала.

За стіною ритмічно гуркотить, свистить, бахкає та дивним чином заспокоює мої нерви. Так росте й розвивається моє місто. Це його колискова… Навіть думок не чую від такої гучності. У проміжках тиші долинають грубуваті та роздратовані чоловічі голоси.

Впевнена, що нецензурні фразочки там теж є. Яке ж будівництво без цього? Такий своєрідний гімн новому творінню й, одночасно, замовляння на його міцність.

Нарешті дістаюсь потрібного поверху, прилаштовую документацію на більш-менш чисте риштування та поринаю в схеми майбутнього приміщення.

Ага! Ось тут ми встановимо витяжну панель і вентиляційні канали.

Невдоволені чоловічі зойки наближаються. Уже чіткіше чую дво- і триповерхові конструкції професійної лексики.

Не зважаю. У кожного свій профіль.

Вмикаю лазерний кутомір, перевіряю розміри.

Розподілювач повітря доцільніше перемістити на майданчик між поверхами… Розвертаюсь знову до сходів.

Задумливо кусаю олівець, відправляю його за вухо та обходжу згорнуті на підлозі товсті кільця дротів. Дрібний цементний порох осідає на замшеві туфлі. З тогорічної колекції.

Треба було і їх залишити там… йому. Але тоді в офіс довелося б вийти в кросівках. Заощаджень у мене обмаль – зарплатню за останній місяць колишній зажав. Думав, що це мене зупинить?

Добре, що додумалася підписати заяву на звільнення в його заступника, коли Колчин гайнув у відрядження. І із кадровиком домовилась забрати трудову.

Ну як забрати – чуйний Георг Іванович мені її натурально на власному тілі проніс, у кращих шпигунських традиціях.

Речі з квартири Артура я теж витягала потайки й частинами. 

Кожен раз тамувала дихання, переступаючи поріг: а якщо помітить, а якщо зазирне в сумку? Як пояснити, для чого мені знадобилися осінні чобітки та светри в спортзалі посеред літа…

Але пощастило – він не заглядав. Та й фізичної розправи можна було не боятися.

Жорстоким Артур ніколи не був, але знайшов би мільйон доказів моєї неадекватної поведінки. Моєї! На секундочку.

Те, що він «піддався миттєвому потягу», а за пару місяців збирався одружитися зі мною, його не бентежило. Абсолютно.

Так не бентежило, що я дійсно почала відчувати непевність…

Розгублена та розбита, подзвонила додому, сказала, що повертаюсь. Та виявилося, що наречений встиг попередити батьків про мою «передвесільну істерику». Тато й Артур якось швидко знайшли спільну мову і, здається, розуміли один одного без слів.

Повільно та терпляче, немов упертій дитині, батько заспокоював мене словами, що «один необережний крок ліворуч – ще не привід руйнувати своє майбутнє. Чоловікам інколи потрібно просто розслабитися, випустити пару. Я цього, звісно, поки що не розумію. Але у шлюбі необхідно йти на певні компроміси…»

Це останнє, що я почула від тата. Бо потім закусила губи до болю, тремтячими пальцями вимкнула телефон та заборонила собі думати, скільки таких «кроків ліворуч-компромісів» пережила моя мама.

Отже, шлях додому обірвався, а я почала методично та обережно перетягувати свої пожитки до університетської подружки.

На щастя, речей виявилося небагато. Я взяла лише те, що купувала за власні кошти. Загалом до Ліни я перевезла речі, що вмістилися в одну дорожню валізу. А всі брендові вбрання, прикраси, парфуми та косметику, які оплачував Колчин, залишила в його просторої хай-тех квартирі студіо. Нехай їх своїй помічниці передаровує!

Цікаво, Артур чекатиме мене під прохідною? Згадую його напружений, претензійний тон, наче це я у чомусь винна! Я!

Стримую хвилю обурення, що знову воліє захопити весь простір у грудях. Зупиняю калейдоскоп спогадів та рефлексій.

Скільки можна?

Будувати стосунки в мене не виходить, тому краще перейматимусь будівництвом фізичним…

Якщо, звичайно, не розіб’ю собі голову просто зараз! Бо каблук мій за щось чіпляється, хрускає, підламується! Судомно балансую, але нестримно хилюся вперед і вбік – на сходи. Де й досі немає поручнів!

Скрикую. Замружуюсь, виставляю руки вперед, остаточно втрачаючи рівновагу.

Секунда вільного падіння… і мене перехоплює за талію, смикає нагору та міцно стискає щось… хтось!