Побудуй мені щастя

1 - Не в гуморі

Здригаюся від шуму гальм за спиною. Сріблястий мерседес зупиняється за кілька метрів від шлагбаума.

Колчин!

Знайшов-таки. Пришвидшуюсь. Чую, як нещадно бахкають дверцята.

Оу! Він не в гуморі – зазвичай Артур ставиться до свого майна напрочуд обережно. Гарна риса характеру. Якщо між іншого не вважають річчю – тебе.

Але вже понад тиждень, як я з’їхала… Ну добре! Втекла від Артура. Залишила каблучку на тумбі в коридорі, обірвала всі контакти та завершила наші стосунки.

Проте наполегливий бізнесмен, схоже, іншої думки.

– Віро! Зупинись.

Від командного тону тіло ціпеніє, завмирає на пів кроку… Стискаю зуби й силою волі долаю цей завчений ще з дитинства інстинкт.

Я теж не в гуморі! І досить мною командувати.

Навпомацки знаходжу запаяну в пластик картку. Тицяю у віконечко, киваю охоронцю та хутко проковзую на обнесену високим парканом територію.

Не можна нам зустрічатися!

Артур має надзвичайний дар вести розмову так, що вже за кілька хвилин я почуваюся безпорадним та наївним кошеням. І результат завжди один: або я «не так зрозуміла», або «не бачу всієї картини», або «це просто не моя справа, і треба розслабитися та довіритися досвідченій людині». Звісно, йому.

А я так і робила останні два роки. Без питань і сумнівів. Але не цього разу.

Гарячі та гіркі емоції закипають у грудях.

Ні, я не буду зараз плакати! Я, взагалі-то, на роботі. На життєво потрібній мені роботі!

На мить замружуюсь та глибоко вдихаю повітря, густо насичене сизим бетонним пилом.

Хочеться бігти та, на жаль, не можна. Техніка безпеки на будівництві забороняє, а я дівчинка слухняна… можливо, занадто слухняна?

– Віро, не будь дитиною. Давай поговоримо! – долинає вимоглива інтонація Артура.

Поговоримо…

Чомусь я, коли хотіла зустрітися і поговорити з друзями, мала попереджати заздалегідь, бути весь час на зв’язку ще й надсилати щогодинні фотозвіти. А він, перед тим як засунути язика до рота секретарки, в мене дозволу не спитав!

Хитаю головою. І за цього зрадника я мало не вискочила заміж!

Певно, і правда, не розумніше кошеняти… Проте й у кошенят є пазурі. Я видряпаюсь!

Досить чоловікам керувати моєю долею.

Наче мало батька-військового, нареченого я теж знайшла із владними замашками генерала…

Колишнього нареченого!

Не реагую на його стримані, але сповнені металом накази, що летять мені в спину, наче гострі ножі. Не зважаю. Крокую повільно та навіть зухвало.

Зараз можна.

На об’єкт без перепустки Артур не потрапить. Тож дозволяю відчути себе сміливою та непохитною. Войовничо здуваю пасмо волосся з очей, зручніше перехоплюю теки з документами та прямую до адміністративного вагончика.

Спочатку навідаю начальника дільниці, потім переодягнусь, і вперед – на останній поверх офісної новобудови.

Треба зібратись. Перший тиждень на новій посаді, маю викластися на повну. Узяли мене без рекомендацій. Адже колишній роботодавець – Колчин Артур Сергійович – надавати їх відмовився.

Господи, от правду ж кажуть, від службових романів самі проблеми. То лише в кіно все ідеально та красиво.

А в житті – як у житті.

Від картинки, як Артур намотував блискуче волосся своєї помічниці та притягував її обличчя… одночасно із цим довгі пальці малювали візерунки на коліні дівчини… Так само як і на моєму колись.

Ой, ні! Краще не згадувати!

Видих зупиняється в легенях пекучою грудкою.

Артур так наполегливо добивався, зачаровував мене. Але, як виявилося, не лише мене.

Не треба було й розпочинати ці стосунки. Ми із занадто різних світів. Керівник будівельної компанії і, ні, не попелюшка, але близько – студентка…

Познайомилися, коли я проходила в його компанії практику на останньому курсі.

Артур закрутив мені голову професійно, з розмахом, з вигадкою.

Завжди галантний та уважний. Стримано ввічливий на роботі й запаморочливо щедрий у стосунках.

Вечеря на даху хмарочоса. Прогулянки на конях і катері. Сотні ніжно-бузкових троянд. Освідчення на повітряній кулі…

Як можна було встояти? Особливо мені – взагалі не розбещеній чоловічою увагою? Спасибі закритим військовим містечкам та таточку-церберу.

Розганяю картинки минулого та стукаю до «кабінета» начальника дільниці.

– Петро Дмитрович, вітаю, ми з вами розмовляли телефоном. Я Віра Стеценко, «Теплодув». Щодо монтажу систем вентиляції та…

– Що від мене потрібно? – чоловік середнього віку із чималими залисинами навіть не підводить очей.

Рулетики планів та креслень вщент захопили просторий фанерний стіл. Він закочує рукава блакитної з білими смужками сорочки, підхоплює інженерну лінійку та схиляється над документами ще нижче.

– Дозвіл на огляд підпишіть, – кручу в руках уже заповнений папірець, – маю зробити заміри для…

– Секунду! – хапається за телефон і змінюється в обличчі.

З окремих фраз розумію, що хтось із керівництва прибув з інспекцією і щось у них там сталося…

Топчуся на місці та кусаю губи від хвилювання.

От невдача! Невже заверне мене зараз? Зранку я не встигну…

Крім безпосередньо виробничих процесів мене навантажили ще й секретарськими обов’язками. Фірма зовсім невеличка, але перебирати вакансіями не було ні часу, ні бюджету. Та й у великі компанії тепер немає бажання сунутися. Відбили… відбив.

Але, на щастя, Петро Дмитрович робить знак пальцями та ставить жадану закарлючку. Сам і далі добряче розпікає когось у слухавку та обіцяє звільнити всю бригаду малярів. Мені аж волосся стає дибки від його емоційних вигуків. А я ж звикла до “професійної” говірки військових.

Швиденько тікаю, аби не заважати робочому процесу.

Схоже, надзвичайно високе керівництво завітало…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше