Глава 11 Біль дитинства

Любі читачі, нова глава очікує Вас, приємного читання❤️

Аміль                                                                                                                                                                    
Все наше доросле життя ми згадуємо дитинство. Дитинство - це моменти, які ми пам'ятаємо вічно. Не всі дітки щасливі в своєму дитинстві. Наше дитинство з Лікою було важким і я старався його не згадувати, але після рани завжди залишаються шрами, які нагадують про біль. Рана на серці зажила, а ось шрам залишився.                                                                                                                                

За все життя досі і не зрозумів як це мати щасливе дитинство, люблячих батьків. Наші батьки покинули нас з сестрою. Я знав, що батьки були звичайними алкоголіками. В молодості батьки мали власний бізнес, достаток і купу грошей, але одного дня все зруйнувалося.                                                

Бізнес збанкрутів, гроші закінчувалися і батьки зійшли з розуму. Почали пити, забуваючи про мене і сестру. Вони просто віддали нас в дитячий будинок, а самі зникли. Я не знаю яка доля далі спіткала моїх батьків, але після того дня, коли вони привели нас до дитячого будинку я більше їх не бачив.       

В дитячому будинку нам вдвох було важко, але як старший брат я мав бути сильним заради неї, моєї маленької Ліки. Лише вона єдина залишилась у мене, я не можу її втратити. Ми хоч і були покинутими дітьми, але були один в одного. Моє серце зазнало більшої рани, коли моя сестра померла.           

У неї був рак. Вона нічого не казала мені, я дізнався про це лише після того як назавжди втратив свою маленьку сестру. Мені тоді було майже 17 років, а їй мало виповнитися 15. Після цього я остаточно закрився в собі і нікого не підпускав, став огризатися вихователям і брати участь в бійках.

Одного дня в дитячому будинку, я самотньо сидів біля великого дерева на спортивному майданчику, я чекав коли мені виповниться 18, щоб нарешті піти звідси і почати своє самостійне життя. Раптом біля мене пройшли дві дівчини, які розмовляли про щось і не помітили мене.

- Ти чула, що нашого Амільку мають всиновити скоро? - розповідала одна з дівчат.       

 - Тобто всиновити? Мене? - не міг зрозуміти кому захотілося всиновити хлопця 17 років, та й навіщо, ще трішки і я сам вийду з цього жахливого будинку. Мені нікого не треба.          

- Та ну, йому вже 17, ще трішки і сам звалить з цієї багнюки, думаю це знову хтось вирішив пожартувати над ним, хоча не розумію чому його ображають, він такий лапочка, - вони не помітила як після цих слів перед ними з'явився я.                                                                                       

- Де ти це чула? - звернувся до першої дівчини.                                                                              

- Я коли йшла по коридору почула голос нашого директора, він розмовляв з якимось статним чоловіком про тебе і твоє всиновлення. От і все, будь-ласка не сердись, це правда, я сама в шоці була.- Вона боялась мене тому трішки попятилась назад.                                                                                       

- Ну ок, йдіть куда йшли.                                                                                                                               

Після цього я швидко йшов до кабінету директора.                                                                

- Що за фігня взагалі відбувається?                                                                                             

Відкривши її без стуку я ввірвався до кабінету, але директор був не сам. З ним був чоловік приблизно років під 35, він був в темно чорному костюмі, а біля нього розташувалася як я розумів його дружина, вона була одна ніжність, хрупка і в ніжній сукні лавандового кольору.                                                     

Я нічого не розумів, але саме вони і хотіли всиновити мене, як виявилося вони були старими друзями моїх батьків, і як тільки дізналися про мене одразу вирішили всиновити. Я не був щасливий, але і не став влаштовувати скандали. Всиновили ну і нехай, чим швидше звалю з цього місця тим краще.     

Вже ставши одним із членів родини Венджів я побачив свого сводного брата який був такого самого віку як в мене. Ми з ним знайшли спільну мову і стали друзями. І це завдяки прийомній родині я став лікарем, вони стали мені справжньою сім'єю і я був вдячним за це. Вони наняли психолога для мене, який працюв зі мною. Я став дійсно почувати себе краще і саме тоді я зрозумів. Я стану лікарем, щоб рятувати людей, як не зміг врятувати свою власну сестру.                                                                     
 

P.S Якщо вам сподобалося нова глава оцініть її. Буду вдячна за Ваші коментарі і відгуки на книгу. 
                                                                                 Елізабет Лі❤️